Безцінний
- Автор: Милошевский Зигмунт
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: РІДНА МОВА
- ISBN: 978-966-917-075-0
- Переводчик: Юрий Георгиевич Попсуенко
- Жанр: Боевики
Электронная книга - «Безцінний». Краткое содержание книги:
Під час пошуків мистецького шедевра герої натрапляють на слід таємниці, яка може докорінно змінити новітню історію світу. Можновладці ладні зробити все, щоб ніхто не зміг наблизитися до розкриття цієї таємниці.
«Безцінний» — це також коментар до сьогодення в іронічному, смішному і безкомпромісному стилі, до якого звикли читачі «Зерна правди» і «Терапії злочину».
— Я розповідала тобі про свого діда?
— Про цього? — Кароль показав на кольоровий знімок, що висів у передпокої. Старий чоловік, лисий, із сивуватими вусами й задерикуватим блиском в очах тримав на колінах хлопця з розбишацьким поглядом, який щосили стискав у руці плюшевого кролика. Цим хлопцем була Зосенька Лоренц, яка тоді зовсім не була схожа на дівчинку.
— Так, про цього. Це дід Войтек, наша галузь, тобто історія мистецтва. До війни навчався у Львові, потім був у підпіллі, потрапив до Аушвіца і там сидів, здається, півтора року. Завжди носив довгі рукави, не хотів, аби люди запитували про номери. Сім’я витягла його з табору, потрапив до Кракова і там мешкав до кінця війни. Потім хотів повернутися до Львова, але Львова не було, тож поїхав найближче, куди було можливо, до Перемишля. І тут провів решту життя, викладав історію в ліцеї. Помер якраз перед виборами в червні вісімдесят дев’ятого.
— На що хворів?
— Тобто? — Лоренц обернулася через плече.
— Біля нього ціпок, спертий на крісло.
— А, то якась воєнна рана. Одна нога в нього майже не згиналася. Незважаючи на це ходив зі мною в гори, уявляєш? Гарний, мудрий чоловік.
— Яка воєнна рана?
— Уявлення не маю.
— А що робив у Кракові після табору?
— Теж не маю уявлення.
— А чим займався раніше як історик мистецтва? Наукова праця, викладання, музейництво?
— Чесно? Не знаю. Мені було дванадцять років, коли він помер, не запитувала. Був дідусем, який брав мене в гори і смажив мені яєчню на пательні, я це обожнювала. А ще він узяв мене у Краків до Чарторийських. Показав порожні рами, перший розповів історію про Рафаеля в такий спосіб, наче це була пригодницька історія. Тепер я думаю, що завдяки цьому я роблю в житті те, що роблю. Ці порожні рами — мабуть, одне з найголовніших переживань із мого дитинства. Хочеш заливної риби?
— Так! — озвався з ентузіазмом.
Обернулася, здивована його реакцією, це ж була всього-на-всього заливна риба, непогана, але не більше. Одначе йшлося не про рибу, Каролеві вдалося виграти боротьбу з допотопним комп’ютером, у кімнаті пролунав давно не чутний звук dial-up модема, писк і пікання навпереміну з модульованими шумами і тріском.
— А зараз тебе це не наштовхує на певні думки? — спитав. — Що твій дід до війни перебуває поряд із Ашкеназі, під час війни робить невідомо що й зазнає поранення невідомо як, і врешті розповідає цю дивовижну історію про загубленого Рафаеля? А коли ти починаєш його шукати, раптом звідусіль з’являються посланці таємних держав, щоб тебе ліквідувати.
— Наштовхує, — відповіла. — А ти думаєш, навіщо ми тут?
Він вважав, що вона хотіла відвідати батьків і відновити з ними близьке спілкування.
— Маю поговорити з батьком. Що ти там перевіряєш взагалі?
— Хочу глянути на одну сторінку. З нами це ніяк не пов’язане.
Його цікавило, скільки Сильвія Серединська зібрала на свою операцію. Цікавість мусила трохи почекати, оскільки висилання даних через dial-up зв’язок нагадувало народження надзвичайно великого немовляти надзвичайно дрібного жінкою.
У замку клацнув ключ, і всередину зайшло рум’яне від морозу та вітру подружжя Лоренців, які, побачивши Кароля, враз засяяли, ніби їхній блудний син знайшовся після двадцяти років поневірянь.
— Синку, вітаю, я не думав, що цей брухт вдасться оживити.
— Не хотілося шукати інтернет-кафе, а треба було подивитись одну річ.
Зосин батько здивовано глянув на нього, ніби підозрював, що це такий собі жарт або глузування.
— Ага. А ти не міг на Айпаді? Він лежить на газетах біля канапи.
Кароль глянув у бік Зосі, але його майже наречена нахилилася над кухонним столом, і він бачив лише її спину. Тому зиркнув на пані Лоренц, яка зняла шубу й тепер скидала чоботи.
— Не ганьбися, Тадзю, адже молодь зараз має кращий інтернет у годинниках, ніж ти у своєму Айпаді трирічної давності. А я вам кажу, що найкращий браузер у телевізорі. Більші літери, бо очі вже не ті.
Ярослав Жвірко стояв у передпокої зі спакованою сумкою в руці й нервово переступав з ноги на ногу. Його кохана дружина, зазвичай сповнена поблажливості, чуйності й тепла, за професією і покликанням вихователька дитсадка, схрестила руки на грудях і затулила своїм тілом двері.
— Я не жартую. Пройдеш через ці двері й одразу можеш телефонувати мамі, щоб вона тебе прийняла назад. Іди, тільки з дітьми попрощайся.