Безцінний
- Автор: Милошевский Зигмунт
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: РІДНА МОВА
- ISBN: 978-966-917-075-0
- Переводчик: Юрий Георгиевич Попсуенко
- Жанр: Боевики
Электронная книга - «Безцінний». Краткое содержание книги:
Під час пошуків мистецького шедевра герої натрапляють на слід таємниці, яка може докорінно змінити новітню історію світу. Можновладці ладні зробити все, щоб ніхто не зміг наблизитися до розкриття цієї таємниці.
«Безцінний» — це також коментар до сьогодення в іронічному, смішному і безкомпромісному стилі, до якого звикли читачі «Зерна правди» і «Терапії злочину».
Ліза доїла салат, відпила чорної кави й почала малювати на серветці літери TLM у різних конфігураціях.
— Сказала щось іще? — запитала вона.
Розмовляли шведською, вирішили, що так буде безпечніше.
— Ні, все пояснить, коли зустрінемось. Сказала тільки, що відповідь має бути у Кракові й що вони будуть увечері, зупинились у її батьків у Перемишлі.
— Не надто мудро.
— Я сказав те саме.
— А вона?
— Вибачилася, що вона не обмежений, хворий на параною вояк, який скрізь бачить небезпеку й загрозу. Обіцяла виправитися.
— Як завше люб’язна. З цього висновок, що ще не переспали.
Покивав головою і жестом попросив долити кави.
— Ким була та жінка з радіо? — несподівано запитала вона.
Вирішив, що після кількох днів роману, який ні до чого не зобов’язував, вони стали надто близькими, щоб тепер не сказати правду.
— Моя колишня дружина, Сильвія. Ота, зі знімку в телефоні. Ми були разом п’ятнадцять років, покинула мене кілька місяців тому, коли дізналася, що хвора на рак. Казала, що хоче трохи пожити перед смертю.
— З того, що я чула, змінила плани. Щодо смерті.
Знизав плечима.
— Ти щось покладеш на її рахунок?
— Напевно так.
— Багато?
Мовчав якусь мить.
— Скільки зможу.
— Надішли мені посилання, коли все це вже скінчиться.
Я теж що-небудь докину.
Усміхнувся.
— Це вже друга така пропозиція. Схоже на те, що Сильвія швидко назбирає на нове життя. Хто такий Мартін?
— Що?
— Ти чула. Хто такий Мартін? Стен запитував про нього у Швеції, коли ми чекали на результат спектрографічного аналізу. Він казав, що Мартін його відвідав і запитував про тебе.
— Мартін — це людина з минулого. І з минулим.
— Швед?
— Так. Сусід з Далекої Півночі. Колись я була молода й наївна, вірила у партнерства й союзи. Мартін мене від того вилікував.
— Як?
— Це страшна людина. Дуже страшна. Я гадала, що… що оскільки роблю те, що роблю, не зможу уникнути таких людей, що це така ціна. Згодом з’ясувалося, що я була для нього важливіша, ніж він для мене. Наші дороги розійшлися.
— Що з ним потім сталося?
— Схоже на те, що став ще лихішим. Безжальнішим, бездушнішим. Якийсь час він іще намагався зі мною зв’язуватися й залучати мене в своє життя, і я навіть думала, що мушу присвятити себе тому, щоб рятувати його й інших. Але мудрий приятель пояснив мені, що я не маю з цим нічого спільного. Мартіна вабило зло, і він хотів віддатися йому повністю. Залишок людяності, що дрімав у ньому, вимагав виправдання, і я мала бути тим виправданням.
— Мудрий приятель.
— Стен. Єдиний, який у мене був. Будеш другим, якщо ми нічого собі не навигадуємо.
— Сумніваюсь.
— Це добре.
Кивнув головою з розумінням. Не знав, чи ця відповідь йому подобається, чи ні. Зненацька, без будь-якої причини, спокійного різдвяного ранку, майор Анатоль Ґмітрук, сидячи в затишному, сповненому запахом кави приміщенні, відчув дивну, безпідставну тривогу. Раптове пронизливе передчуття скорої смерті, ніби хтось вирішив поінформувати його заздалегідь, щоб устиг зробити останній дзвінок, прочитати молитву й заплатити внесок за телевізор. Якусь мить не міг дихнути.
Вирішив, що це все через цей плейліст, сказав Лізі, щоб швидко допивала каву, заплатив, і вони вийшли на вкритий снігом ринок.
Одягалися під одну з найпрекрасніших, але й найгнітючіших рокових балад. Дейв Мастейн попрощався з ними словами з листа помираючої людини до друзів: These are the last words I’ll ever speak and they’ll set me free…
Докторка Зоф’я Лоренц і Кароль Бознанський провели різдвяний ранок, винагороджуючи себе за довгі місяці очікувань. Спочатку обережно, а коли вдалося випровадити батьків до костелу, — енергійніше.
— Що тоді власне сталося у столітньої секс-бабусі? — запитав, коли зробили перерву. — Виявилося, що ви родичі?
Повернувся на бік. Однією рукою підпер голову, другою м’яко креслив знак нескінченності довкола її грудей.
— Якщо так, то мушу визнати: в тебе добрі гени. Серйозно.
— Ти одночасно пеститимеш мені груди й розповідатимеш про столітню бабусю в підгузках?
— Я хотів, щоб ти знала, що ти будеш вабити мене навіть тоді, коли матимеш сто років. Це, мабуть, добра новина?
— Зараз це мене влаштовує. Можемо встати з ліжка на хвилину?
За чверть години, згідно з найкращими традиціями своєї патріархальної родини, панна Зоф’я викладала печеню на тарілки, а пан Кароль намагався увімкнути стародавній комп’ютер з кінескопним монітором синьо-сірого трупного кольору, що стояв на старому столику для швейної машинки у передпокої.