Оріноко
- Автор: Фидлер Аркадий
- Год: 1959
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: М. Рекун
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Оріноко». Краткое содержание книги:
В ній розповідається про дальше життя Яна Бобера — незвичайної білої людини, яка стала вождем волелюбних індійських племен.
Дія відбувається в першій половині XVIII сторіччя. Втікаючи з іспанської неволі, група індійців та негрів залишає «острів Робінзона», вирушає до Південної Америки й оселяється на берегах величної річки Оріноко.
Та колонізатори приходять і сюди. Вогнем і мечем намагаються вони поневолити незалежні землі. Знову розпочинається боротьба індійських племен за свою свободу і незалежність, запекла боротьба простих, чесних людей проти озброєних до зубів підступних ворогів.
Схвильована розповідь про цю самовіддану боротьбу, про її героїв, яскраві картини життя індійського народу і складають основу твору.
— Я зовсім не вдавав, а й справді розлютився!
Повелл відійшов від мене на півкроку, немов хотів краще придивитися до мене.
— То ти не удавав? Це була не гра?
— Ні.
— Дивно, їй-богу! — здивувався він ще більше.
Мене охопило легке роздратування.
— Це дивно для вас, — випалив я, — і незрозуміло, бо ви живете тільки в своєму дуже вузькому світі понять. Я ніколи не кривлю душею перед ними, ніколи не граю. Саме в цьому різниця між мною і вами: я не заграю до індійців, не лицемірю!
— Goddam you, хто вашу милість зрозуміє? — буркнув Повелл, наче замислившись.
Через годину до нас прибули численні гості з протилежного північного берега Оріноко. Там жила більша частина племені варраулів, які не підлягали владі вождя Оронапі. З тих північних осель на кількох десятках ітауб прибули воїни з допомогою. Командував ними Абассі, їх головний вождь, людина вже немолода, з енергійним виразом обличчя. Саме цим північним варраулам дошкулили акавої, напавши на одне з їх селищ і забравши полонених, яких ми в свій час звільнили під час бою, на головній річці. Вони припливли не лише з допомогою, а й з просьбою укласти зі мною і араваками союз, як це зробив у свій час Оронапі. Вони запитали, чи ми готові це для них зробити.
— Ми готові! — відповів я щиро.
Тоді, в полудневі години, після великої наради, в якій брали участь усі присутні вожді і кілька десятків найвидатніших воїнів, було прийняте важливе історичне рішення на Нижньому Оріноко. Був укладений священний оборонний союз племен. До його складу ввійшли північні і південні варраули, а також ітамакські араваки. Мені доручили загальне керівництво цим союзом племен. Щоб навчити користуватися вогнепальною зброєю і докладно вивчити військову справу, ми взяли з собою на необмежений час у Кумаку шістдесят молодих варраулів. Два головні вожді — Оронапі і Абассі — пообіцяли систематично постачати провізію не лише для цих шістдесяти юнаків, а в два рази більше, а також привезти в нагороду певну кількість гамаків та ітауб для роду Білого Ягуара.
Утворення союзу племен усі сприйняли з великим захопленням. З неменшою радістю вітав його і капітан Повелл. Він не приховував своєї надії, що, по суті, союз буде скерований проти іспанського деспотизму і рано чи пізно сприятиме вторгненню Англії на береги Оріноко. А щоб ще в цю хвилину індійці переконалися в щедрості англійців, Повелл, хитра бестія, подарував союзові десять нових рушниць і тридцять фунтів пороху, центнер свинцю та знаряддя для відливання куль. Я наказав варраулам, щоб вони з свого боку не залишалися в боргу перед англійцем і подарували йому відповідну кількість гамаків, яких у них було багато, а сам звернувся да капітана:
— Я дуже вдячний добродієві за добрий подарунок, але пам'ятай, що це не змінить моєї думки про майбутнє індійців і цієї країни. Мені було б дуже прикро, якби з одержаних від англійця рушниць ми мали б убивати англійців, коли вони безправно вторгнуться на Оріноко.
— Прийде час, ти згадаєш мою пораду і зміниш свої погляди!
— Прийде час, але своїх поглядів я не зміню! — відповів я рішуче.
Через годину почався відплив, і капітан Повелл та англійський екіпаж брига робили останні приготування до виходу в море. Ми по-дружньому прощалися з ними.
— Педро! — звернувся я до молодого іспанця, який стояв біля мене на березі річки. — Ще є час, подумай! Капітан Повелл буде плисти біля острова Трінідад і з охотою висадить тебе в іспанському порту.
— Ти дуже хочеш мене позбутися, Яне? — вигукнув юнак з докором.
— Що ти! Зовсім ні! Але ти мусиш вибрати зараз, друже!
— Я вирішив: залишаюся з вами! У мене тут є важливі справи.
— Справи? Які?
— Навчу індійців читати й писати…
— О, сучий син! — вирвалося у мене від здивування.
Але коли я подумав про своє майбутнє, то відчув, що і я вже не так сильно думав про повернення на північ, у Віргінію, немовби знайшов тут свою батьківщину, з якою був тісно зв'язаний.
Коли корабель Повелла відплив, я наказав привести до мене трьох звільнених полонених. У них були зажурені обличчя, і це мене вразило. Арнак повернув їм зброю, а Оронапі наказав видати запас їжі на дорогу і дав малий човен.
— Ви вільні, — сказав я акавоям. — Можете робити все, що належить вільним воїнам. Але коли б у ваших головах виникла думка і тепер нам шкодити, так знайте, що ті п'ятеро ваших земляків, затриманих як заложники, негайно вмруть. Я думаю, що зможу відіслати їх живими додому, коли вони видужають.
— Ми й не думаємо шкодити, — відповів Дабаро.