Фантастика Всесвіту. Випуск 4
- Автор: Зельцер Дэвид
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Електронна книга "КОМПАС"
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Фантастика Всесвіту. Випуск 4». Краткое содержание книги:
Ось і гурт прочан, бракує тільки, щоб співали псалми, подумав капітан Натаріо да Фонсека, коли помітив юрму.
Натаріо народився в одному з каньйонів річки Сан-Франсиско, де відзначали день святих чудотворців. А тут, у далекому какаовому краю, ні прочан, ні чудес не існувало.
У басейн річки Кобрас напливали нові гурти сержипанців, проникали в джунглі: нові фазенди потребували робочих рук. Дорогою вони спинялися в крамничці Фадула, купалися в річковому затоні, розпитували. Найнетерплячіші із свого нужденного капіталу викроювали гріш на жінок. А місця тут гарні.
На батьківщині вони не раз чули розповіді про чудові, небачені землі на півдні Баїї і про какаові плантації. Ґрунти родючі, здебільшого цілина — лише прийти й осісти, — плантації багатющі, справжнє золоте дно. Є де розгулятися серпу, заступу, батогу погонича, мачете, рушниці. Якщо маєш честолюбство й силу, можна випробувати долю, забагатіти.
На ярмарках розповідали цілі історії, бувальщину, притчі. Під бренькання гітар передавався з уст в уста віршований життєпис полковника Енріке Баррето, какаового короля. «У рідному Сіман Діасі з голоду пухнув…» Покинув дім хлопцем, «сточений різак — увесь його капітал». Спершу пеон, потім погонич, «крутити хвоста віслюкам». У хутірцеві завів шинок, «торгувати кашасою й шротом», збив гріш на клапоть землі, «для плантації какао», і незчувся, як «став могутнім магнатом». Отакий він, какаовий король, полковник Енріке Баррето, уродженець і останній харпак Сіман Діаса; на Різдво й Новорічні свята посилав трохи грошей батькові й матері — цим ледачим злидням-сержипанцям. А сам полковник зробився баїянцем.
Путівці й стежини аж роїлися від ватаг юнаків і чоловіків у розквіті віку, одружених і парубків. Вони сунули на південь Баїї, покинувши феодальні маєтки, мертві містечка, коли досягали повноліття або втрачали останню надію знайти якусь роботу.
Прощавайте, батечку й матінко, благословіть у путь, іду шукати щастя в Ітабуну. Прощавайте, жінко й діти, йду на заробітки в Ільєус, може, згодом випишу і вас. У саквах вони несли засоби проти пошестей і зміїних укусів, а в серцях — спогади й поради, любі образи рідних, сльози і ридання. Батько й мати, дружина й діти залишалися в штаті Сержипе чекати й сподіватись.
Рідко коли на нове місце йшли родиною, та ще й з дітьми. А ще рідше рушали великою сім’єю — чоловіки й жінки, старі й молоді, діди й баби, діти й онуки. І все ж бувало й таке: гуртом знятися з місця, гуртом осісти, десь зачепитись. Предківський клан, розгалужене коріння, глибокі кровні й родові зв’язки. Кінчалося тим, що битва за какао розкидала їх по плантаціях, по кухнях поміщицьких маєтків, по будинках розпусти, по диких пустках. Підтяті в своїй основі, зароджувалися нові вартості.
Схрещувалися звичаї, святкування радісних подій, оплакування горя. Перемішувалися сержипанці, сертанці, левантійці, мови й діалекти, пахощі й прянощі, лайки й мелодії. У цьому тиглі, де стикалися різноманітні уявлення про бідність і багатство, ніщо не лишалося незмінним. Для нового краю і народу, який оселявся тут, придумали назву «грапіуна».
Завзяті й працьовиті, сержипанці заселяли какаову зону. Роботи не бракувало, дехто багатів: чим не привід для пісень і мрій, чим не спонука взувати альпаргати й рушати в путь. Люди трималися купи, допомагали одне одному як могли.
Дехто сходив на берег в Ільєусі, маючи певну адресу: фазейду якогось земляка, полковника, чутки про багатство якого давали поживу розмовам і пліткам у бідних містечках, що позбулися чоловічих рук.
Коли Натаріо тікав із Пропрії, один його родич — на сонці разом онучі сушили — написав рекомендаційного листа до полковника Боавентури Андраде. А коли непереливки, то найкраще — довіритися землякові.
Біля того гурту капітан Натаріо притримав мула: з ним привітався старий, його привітання повторили тихі, несміливі голоси. Старий скинув шапку і підійшов до капітана. Щоб з’ясувати, чи втраплять цим шляхом до маєтків у джунглях в басейні річки Кобрас і чи справді там потрібні робочі руки. Що правда то правда, скоро сафра, люди сунули хмарою, любо дивитися.
Звідки вони, видно й так, проте Натаріо спитав, аби підтримати розмову:
— Сержипанці?
— Авжеж, іньйо.
— Це все одна сім’я?
Прикинув на око: крім трьох подружніх пар, високий і дужий хлопчина, косата дівчинка, підліток з сильцем на плечі — ловити горобців. Жінка у жовтій хустці тримала на руках кількамісячну дитину, а другу ще носила під серцем. Десятеро жило на цьому світі, одинадцяте на підході. Справжня ідилія.