Фантастика Всесвіту. Випуск 4
- Автор: Зельцер Дэвид
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Електронна книга "КОМПАС"
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Фантастика Всесвіту. Випуск 4». Краткое содержание книги:
Щупле тільце миршавої Котіньї поклали в гамак, призначений для роботи й спання, подарунок Зе Луїза ще з золотих часів. Ховали на убогому кладовищі, в бананових хащах, де на могилах росли мамоейро й криваво-червоні пітанги. Цілу ніч під час свята й колотнечі лило як з відра, але вранці дощ ущух, а під час похорону вже світило сонце.
Вранці кілька чоловіків вирили під розквітлим кажуейро могилу. Відколи урочище охрестили Великою Пасткою, оце вперше викопали глибоку яму. Чоловіки взяли в руки лопати, мотики, тільки-но поїхали Мізаел та Априжіо; хлопчак прихопив і сідло Тотоньйо.
Рятуючись від погоні, старий скочив охляп на Пірапора — прудкого, мов вітер, коня, як хвалився Мізаел — і шаленим галопом поскакав геть. Отак і трапляються нещастя, небіжчики з пробитою головою чи грудьми, звалені сліпою кулею, — ще раз курок натиснутий зі страху, а не з бажання убити.
Коли вже таке сталося, кожен вважав за потрібне дати по пиці Мізаелу й хлопчакові Априжіо. Скотар і погонич розпустили нюні. Смердить, як шакал, хрюкає, як свиня, сказав Жерино, який знав і інші злочини Мізаела; той на колінах благав пощади.
Кастор і Лупісиніо завдали на плечі кінці довгої бамбучини, просунутої в ручки гамака, і понесли. В кортежі сльози мішалися зі сміхом; небіжчицю згадували добрим словом, ніхто не паплюжив її, не обмовляв; згадували її завзяття, щирість, ласощі з жака й кружалець банана, женіпапову наливку. Дорогою на кладовище негр Факел переказував її розповіді про монастир у Сан-Кристовані, про церковне вино й гріх із братом Нуно. І сам сміявся над цими спогадами, а коли настала хвилина опускати тіло в могилу, запитав:
— Хто може прочитати молитву? Вона жила в монастирі, трохи в черниці не постриглася. Варто б помолитися за її душу.
Пробували прочитати, проте ніхто не знав до кінця жодної молитви, навіть найкоротшої — Богородиці. Меренсія, як велить милосердя, грішницю простила, але не настільки, щоб провести в останню путь. Отож і досі душа Котіньї не полинула на небеса — якщо тільки є небеса для повій. А молитва, як ключик, відкрила б перед нею небесну браму.
Мішаючи отченаш і Богородицю, загув, як у бочку, голосисько Фадула Абдали. Недарма малим хлопцем він був служкою у дядька-священика в ліванському селі. Його арабщина лунала єлейно й ніжно, тішила слух, навертали на очі сльози. Епіфанія не витримала й заголосила.
Щойно закопали могилу, як сонце сховалося за хмари — повернулась зима.
Для свого від’їзду Епіфанія не стала чекати кінця зими. Святого Жоана й святого Педро вона відзначила; ще ніколи в житті, казала всім негритянка, вона так не веселилася.
У ніч на святого Жоана біля халуп запалали багаття; сусіди ходили в гості одне до одного. Вигін освітився ракетами, шутихами, мечами, колесами, зірками — голубими, зеленими, пурпуровими. Бенкетарі їли й пили досхочу, і дівки захоплено шушукалися: кадриль ніхто не водить краще за Кастора Абдуїна, тут негр справді неперевершений. Епіфанія палила вогнище разом з Зулейкою — вони покумалися.
Потім запускали повітряну кулю — сюрприз для всіх, окрім Факела й Збуй-Вік. Ледь накрапало; кулю наповнили димом найбільшого вогнища на вигоні, запуск зібрав усіх. Запалили гніт, балон злетів угору і загубився, розтанув серед рідких опалових зірок — штучна зоря завжди найкраща.
Відзначали і ніч святого Педро, треба ж допити женіпапову наливку Котіньї, тим більше що є Педро Циган зі своєю гармонією.
А через кілька днів уранці Кастор підковував Розеду, дроводарку в’ючного обозу Елізіо; почистивши їх долотом, він прибивав чотири блискучі підкови, коли побачив Епіфанію, готову в дорогу; ніч вони провели вкупі, а вона хоч би слово. На голові клуночок, зав’язані в хустку шуплаття і капці — оце й увесь її скарб.
— Прийшла попрощатися, Факеле. — Вона вирішила, щоб не мандрувати самій, піти з обозом Елізіо. — Можна мені взяти абебе, який ти зробив для мене? — В очах і в голосі рішучість, непогамовна гординя, до яких домішалась дрібка суму.
Факел подав їй латунне люстерко із зображенням Ошун. Зостатися її не просив, сказав тільки:
— Я тебе пам’ятатиму все життя.
Епіфанія потисла йому на прощання руку. Боса, на кучмі клунок, у руці абебе, вона так і рушила з караваном на Такарас. Горюха довго біг за нею, але, збагнувши, що негритянка йде геть, відстав і повернувся назад, до теплої кузні. Пес лишався таким же бридким і худим, але виявив хоробрість і мисливський хист. Лежав у кузні й спостерігав, як порається його хазяїн.