Трубадури імперії: Російська література і колоніалізм
- Автор: Томпсон Ева
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Соломії Павличко «Основи»
- ISBN: 966-500-265-1
- Переводчик: М. Корчинська
- Жанр: История
Электронная книга - «Трубадури імперії: Російська література і колоніалізм». Краткое содержание книги:
Книга буде корисною усім, хто цікавиться літературознавством, політологією та іншими дотичними дисциплінами. Вона стане відкриттям для тих, хто шанує свіжі погляди на, здавалося б, давно знані речі.
Ewa M. Thompson. Imperial knowledge. Russian Literature and Colonialism.
Ева Томпсон — професор-дослідник славістичних студій університету Райс (США). Авторка п’яти книг та багатьох наукових статей. Її книга «Російський формалізм та новий англо-американський критицизм» (1971) — перший порівняльний аналіз двох критичних течій XX століття. Дослідження «Зрозуміти Росію: святий блазень у російській культурі» (1987) дає ключ до розуміння особливостей культури Росії. Після публікації англійською мовою книжку було перекладено китайською та видано: спочатку в Гон-Конгу (1995), а потім у Китаї (1998).
«Трубадури імперії: російська література і колоніалізм» було перекладено польською у 2000 році. Її праця «Вітольд Гомбрович» (1979) була видана польською у 2002 році.
Ева Томпсон — головний редактор «Sarmatian Review» — періодичного видання центральної та східноєвропейської тематики.
У наративах, метою яких було сприяння розбудові імперії, таких, як у Пушкіна чи Лермонтова, жінки розташовуються десь на неясних околицях головної теми розповіді. Вони є декоративним орнаментом, що прикрашає пейзаж, або засобом зробити життя чоловіків легшим. Бела повинна була зникнути, щоб дати змогу Печоріну й Максиму Максимовичу далі виконувати своє завдання — завойовувати Кавказ і спостерігати за місцевими «дикунами». Татьяна стає дружиною — трофеєм для генерала, який відзначився в імперських аґресивних війнах. Архетипна російська жінка, яка є об’єктом мрій Максима Максимовича, не має претензій на участь у громадському житті. Навіть жінки із «Війни і миру», різні та начебто сильні, фактично є безмовними спостерігачами війни з Наполеоном і чоловічих спроб реформувати державу. Російський імперський проект ніби обтікає навколо них, але їх не торкається. Хоча в російській літературі є наратив про сильну жінку (яка зазвичай виступає як антипод так званого «зайвого» чоловіка), у справах, що стосуються імперії, жінки слабкі та підпорядковані чоловічому бажанню здобути владу.
Звичайно, російські жінки в дечому виграли від імперського проекту. Кордони імперії були далеко від етнічних російських земель, створюючи безпечне середовище, в якому жінки та матері могли розвивати свої інстинкти збереження домашнього вогнища. Цього чинника не можна применшувати: безпека домівок, якою могли користатися російські жінки, була справжньою цінністю й давала російським сім’ям права подібні до тих, які мали англійські, але не чеченські, узбецькі чи українські сім’ї. Не можна недооцінювати також «середовища сили», створеного імперією: все російське мало користь від російської сили, і серед тих, хто цим скористався, були й декілька активних у суспільному житті жінок. Популярність Зінаїди Гіппіус за кордоном була забезпечена імперією в тому розумінні, що її іноземні шанувальники та біографи дивились на неї як на один із елементів великої потуги; якби вона була сербкою чи албанкою, кількість її шанувальників могла б різко скоротитися. Декілька письменниць у Росії могли, так само, як і чоловіки, працювати за сприятливих умов імперської величі 2.
Однак більшість жінок цього не робили. Це була гірка правда радянської Росії, де жінки скоро виявили, що проголошена свобода трансформувалась у подвійний обов’язок удома й на роботі. Доля радянських жінок ілюструється відомими всім бригадами на московських вулицях, де пара жінок відкидає лопатами сніг під пильним поглядом наглядача-чоловіка. Присутність жінок у законодавчих органах Радянського Союзу ніколи не була вищою за 10 %. Катерина Фурцева була єдиною жінкою за весь час існування Політбюро ЦК КПРС, яке складалося з 14 членів. За часів Сталіна й пізніше житлова площа, на яку громадяни мали право, становила шість квадратних метрів на особу; як ілюструє п’єса Петрушевської «Уроки музики», не всім жінкам щастило мати хоча б такий привілей. Тоді як мільйони російських чоловіків прагнули кар’єри на військовій службі, що давало право на отримання квартири й навіть на поїздки за кордон, жінки були здебільшого прив’язані до своєї житлової площі в містах і містечках. Невидима стеля для жінок — адміністраторів, лікарів, дипломатів і партійних працівників була реальною та незмінною, і радянська статистика відображає постійну тендерну дискримінацію в радянському суспільстві.
Саме ця вражаюча відмінність жіночої долі у величезній успішній імперії привертає увагу і є головною темою творів Людмили Петрушевської. Її повісті та п’єси різко контрастують із панорамами російських міст і сіл письменників-чоловіків. Також вона цілком відрізняється від таких письменниць, як Анна Ахматова, чиї ліричні вірші оспівують глибокі почуття, але політичні поеми якої є фактично тендерно нейтральні. Героїні Петрушевської не знають нічого про географію імперії, яка забезпечує великі можливості, та про пов’язані з цим різноманітні права. Політика перебуває за межами їхнього світогляду. На відміну від Олега Костоглотова вони не бачать «широкої рідної країни», котра радо вітає кожного освіченого росіянина безліччю занять і завдань, що мають бути виконаними. Простір для діяльності чоловіків може бути безмежним, однак жінкам у найбільшій країні світу його постійно бракує. Подібно до Костоглотова жінки Петрушевської — зовсім не дурні, але вони обтяжені сімейними обов’язками, нестачею грошей і тією гнітючою втомою, яку породжує брак здобутків. Вони не мають тієї політичної енергії, яка надихає дисидентів Рибакова та Солженіцина, а їхня нездатність виявити ініціативу й скористатись можливостями є навіть більшою, ніж у сільських неосвічених чоловіків — героїв Распутіна.