Острів Дума

— 2 —

— Едгаре, це безумство, — промовив Джек, здається, вже втретє, і безпорадніше. — Це абсолютна дурість, — він обернувся до Ваєрмена. — Скажіть хоч ви йому!

— Un poco loco,[399] — погодився Ваєрмен, але якщо Джек не знав різниці між poco та muy[400], то я її розумів.

Ми стояли у дворі, між седаном Джека і старим мерседесом Елізабет. Місяць світив вище, а вітер віяв дужче. Прибій гатив у берег, а за милю звідси мушлі під Великою Ружею обговорюють дивні речі: muy asustador[401].

— Але я можу вмовляти його цілу ніч, і він все’дно не відмовиться від замисленого.

— Бо ти знаєш, що тут моя правда.

— Te perdon, amigo,[402] правда, ймовірно, твоя — погодився він, — але ось що я тобі скажу: жирний старий Ваєрмен готовий стати на коліна і молитися, щоб вона виявилася правдивою.

Джек кивнув на ліхтар в моїй руці.

— Не беріть з собою хоч би оцього, — попросив він. — Вибачте мою французьку, бос, але треба бути їбанутам, щоб брати оце з собою!

— Я знаю, що роблю, — відказав я, сподіваючись на Господа, що маю рацію. — А ви щоб залишались тут, обоє. Не здумайте слідувати за мною. — Я націлив ліхтар на Ваєрмена. — Дай мені чесне слово.

— Гаразд, Едгаре, моя честь — замацана штука, але я клянуся нею. Лиш одне практичне питання: ти певен, що пари пігулок «тиленолу» тобі вистачить, щоб дійти ногами до свого дому, чи ти готовий повзти туди по пляжу твар’ю тремтячою?

— Я дійду ногами.

— І, як прийдеш, відразу подзвониш.

— Подзвоню.

Відтак він розставив руки і я зробив крок йому в обійми. Він поцілував мене в обидві щоки.

— Я люблю тебе, Едгаре, — промовив. — Ти таки крутий чолов’яга. Sano como una manzana[403].

— Що це означає?

Він знизав плечима.

— Хтозна, гадаю — «будь здоров».

Джек простягнув мені руку — ліву, хлопець був меткий, — а потім раптом вирішив, що статут вимагає обіймів. Він прошепотів мені у вухо: «Віддайте мені ліхтаря, бос».

Навзаєм я прошепотів йому: «Вибач. Не можу».

Я пішов повз будинок доріжкою, котра виведе мене прямо до хідника. Тисячу з гаком років тому в кінці того хідника я познайомився з крупним чоловіком, котрого оце щойно залишив. Він тоді сидів під смугастою парасолькою. І пригостив мене холодним зеленим чаєм, вельми освіжаючим. А ще сказав: «Отже, кульгавий незнайомець нарешті прибули». «А зараз відбули», — подумалось мені.

Я обернувся. Вони дивилися мені услід.

— Мучачо! — гукнув Ваєрмен.

Я гадав, він стане звати мене повернутися, щоб ми ще трохи обміркували це діло, трохи пообговорювали деталі. Але я його недооцінив.

— Vaya con Dios, mi hombre.[404]

Я махнув йому рукою востаннє і повернув за ріг будинку.