Острів Дума
- Автор: Кинг Стивен Эдвин
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: Книжковий клуб «Клуб сімейного дозвілля»
- ISBN: 978-966-140-019-0
- Переводчик: Красюк Олександр
- Жанр: Ужасы
Электронная книга - «Острів Дума». Краткое содержание книги:
— Джеку, а гарпунний пістоль заряджений?
Він звів очі.
— Аякже. А що?
— А те, що ми можемо виграти, хіба що, по фотофінішу.
— 7 —
Джек з Ваєрменом нарешті стояли на колінах поряд. Я укляк біля ляди проти них. Небо над нами стало кольору індиго, який скоро перетвориться на фіолетовий.
— Я рахую, — оголосив Ваєрмен. — Uno... dos... TRES!
Вони потягли, а я щосили підштовхував її єдиною рукою. Виходило непогано, бо заціліла рука в мене набралася доволі сили за ці місяці на острові Дума. Ляда якусь мить впиралася. Відтак посунулася в бік Ваєрмена з Джеком, показавши мені серп темряви — чорну, запрошувальну усмішку. Вона поширилася до півмісяця, а потім стала круглою.
Джек підвівся на рівні. Ваєрмен теж, оглядаючи собі руки, чи нема там на них жуків.
— Розумію твої почуття, — зауважив я, — але, гадаю, в нас нема часу на повну дезінсекцію.
— Зауваження прийнято, але поки ти сам не скуштуєш одного з цих maricones[396], ти не зрозумієш моїх почуттів.
— Кажіть, що нам робити, бос, — промовив Джек. Він з відразою дивився у яму, з котрої все ще тхнуло тим потворним запахом.
— Ваєрмене, ти ж колись стріляв з гарпунника, чи не так?
— Так, по мішенях. На пару з міс Істлейк. Хіба я вже не казав, що в нашій банді я снайпер?
— Тоді ти сторожуєш. Джеку, вмикай ліхтар.
З його обличчя мені було видно, як йому цього не хочеться, але вибору не було — поки ми не зробимо цієї справи, шляху назад для нас нема. А якщо не зробимо, тоді його ніколи не буде... Принаймні суходолом.
Він взяв довготелесий ліхтар, клацнув і потужний промінь вдарив у яму.
— Ох, Господи, — прошепотів хлопець.
Це дійсно була викладена кораловими брилами цистерна, але за останні вісімдесят років ґрунт, напевне, зсунувся й відкрилася тріщина — либонь, на самому дні — тож вода з цистерни потроху витекла. У світлі ліхтаря ми побачили сирий, зарослий мохом колодязь футів вісім-десять глибиною і діаметром приблизно футів п’ять. На його дні в обіймах один в одного, які протривали вісімдесят років, перебували два скелети в струхлявілому ганчір’ї. Навкруг них діловито снували жуки. Білясті жабки — міні-одоробла — стрибали по кістках. Поряд з одним скелетом лежав гарпун. Кінець іншого так і стирчав з пожовтілого кістяка Няні Мельди.
Промінь почав хитатися. Бо захитався юнак з ліхтарем.
— Джеку, не здумай нам тут беркицнутися! — різко гавкнув я. — Це наказ!
— Я в порядку, бос, — але очі в нього були величезними, склянистими, а за межами все ще хибкої світлової плями білим пергаменом світилося його обличчя. — Ні, направду.
— Добре. Тоді посвіти-но знову вниз. Ні, лівіше. Ще трохи... ось.
Там виднівся джбанок з-під віскі «Шотландський Стіл», тепер, під товстим шаром моху, він був більше схожий на пеньок. І біла жаба сиділа на ньому, дивилася вгору на мене, злостиво блимаючи очицями.
Ваєрмен поглянув на свій годинник.
— Ми маємо... гадаю, хвилин, либонь, п’ятнадцять до остаточного заходу сонця. Можливо, трішечки більше, а може, й менше. Отож..?
— Отож Джек спускає драбину у цей льох, і я лізу вниз.
— Едгаре... mi amigo... в тебе ж тільки одна рука.
— Вона забрала в мене дочку. Вона вбила Ілсу. Зрозумій, це моя робота.
— Гаразд, — Ваєрмен подивився на Джека. — Але залишається питання водостійкої посудини.
— Не переживайте, — відповів той, підібрав драбину і вручив мені ліхтар. — Посвітіть вниз, Едгаре, мені потрібні зараз обидві руки.
Здавалося, він цілу вічність встановлюватиме драбину так, щоб самому залишитися задоволеним, та врешті вона вперлася у дно між кісткою відкинутої руки Няні Мельди (я добре бачив на ній срібні браслети, хоча вони й вкрилися мохом) і ногою Аді. Драбина дійсно виявилася закоротка, її верхній щабель починався за два фути від рівня ґрунту. Та це нічого, Джек підтримає мене, поки я той щабель намацаю ногою. Хотів було знову його спитати про посудину для порцелянової фігурки, але передумав. Він здавався цілком впевненим у вирішенні цієї проблеми, тож і я вирішив цілком довіритися йому. Та й взагалі було вже пізно сподіватися на щось інше.
В голові в мене — дуже низький, майже медитативний — голос проказав: «Зупиніться зараз і я відпущу вас звідси».
— Нізащо, — промовив я.
На мене здивовано подивився Ваєрмен.
— Так ти теж це почув?
— 8 —
Я, лежачи на череві, рачкував у яму. Джек тримав мене під пахвами. Поряд з ним із зарядженим гарпунним пістолем в руках стояв Ваєрмен, ще три стріли зі срібними головками стирчали в нього за поясом. Між ними на траві лежав ліхтар, пирскаючи яскравим світлом на плетиво вивернутих з корінням бур’янів з ліанами.
Смородом з цистерни тхнуло міцно, а ще я відчув лоскіт в себе на литці, ніби щось повзе вгору мені по нозі. Треба було заправити холоші штанів у халяви бутсів, але було вже трохи запізно повертатися й розпочинати все ізнову.
— Ви налапали драбину? — спитав Джек. — Ногами встали вже?
— Ні, я... — та тут моя ступня торкнулася верхнього щабля. — Ага, вже є. Тримай.
— Зараз, не хвилюйтеся.
Спустись сюди і я тебе вб’ю.
— Давай, спробуй, — промовив я. — Я йду до тебе, ти, курка, отож приготуйся кінчити востаннє.
Я відчув, як спазматично стиснулися Джекові пальці в мене під пахвами.
— Господи-Ісусе, бос, ви пев...
— Джек, певен. Тільки ти тримайся.
У драбині було півдюжини щаблів. Джек зміг підтримати мене до третього, а там мені вже стало по груди. Він подав мені ліхтар. Я похитав головою.
— Краще посвіти мені.
— Ви не в’їхали. Він вам потрібен не для світла, він потрібен для неї.
Я не міг нічого второпати ще цілу хвилину.
— Розкрутите ковпак з лінзою. Витягнете батареї. Засунете її всередину. Я подам вам воду
Невесело розреготався Ваєрмен.
— Ваєрмену подобається такий розклад, піпо. — А відтак звернувся до мене: — Давай, рушай. Курка вона чи курва, втопи її і покінчимо з цією сучкою.
— 9 —
Четвертий щабель тріснув. Драбина похилилася і я впав із затиснутим під пахвою кукси ліхтарем, котрий спершу освітив темніюче небо, а потім вкриті мохом коралові брили. Головою я добряче приклався до одної з них і на мить побачив зірки. Миттю пізніше я вже лежав на жорсткій постелі з кісток і бачив перед очима вічну посмішку Адріани Істлейк Полсон. З-проміж її мохнатих зубів на мене перестрибнула одна з тих блідих жаб, і я змахнув її рурою ліхтаря.
— Мучачо! — загукав Ваєрмен, і Джек приєднався: — Бос, ви в порядку!?
Голова в мене була розбита, я відчував, як кров теплими цівками стікає мені по обличчю, але вирішив, що я таки в порядку; безперечно, я перебував колись у значно гіршому становищі в Краї Тисячі Озер. Та й драбина, хоч і косо, все ще стояла. Я подивився праворуч, туди, де стояв покритий мохом джбан віскі «Шотландський Стіл», у пошуках якого ми дісталися аж сюди. Замість одної, на ньому сиділо вже дві жаби. Вони помітили, що я на них дивлюся, й, вирячивши очі, з роззявленими ротами плигнули мені в обличчя. Я не мав сумнівів, що Персе воліла б аби вони мали зуби, як в одоробла, створеного Елізабет. Ах, чудові старі деньки.
— Я в порядку, — відгукнувся я нагору, відкидаючи вбік жаб і намагаючись сісти. Піді мною й навкруг мене ламалися кістки. Хоча, ні.... Вони не ламалися. Занадто старими й відсирілими вони для цього були. Вони спершу гнулися, а відтак тріскалися. — Давайте сюди воду. Можна скинути її прямо в рюкзаку, тільки постарайтеся не поцілити мені ним у голову.
Я подивився на Няню Мельду.
— Я хочу взяти ваші срібні браслети, — сказав я їй, — але це не крадіжка. Якщо ви десь поряд і бачите, що я тут роблю, сподіваюся, ви поставитеся до цього як до віддачі. Як до передачі далі.
396
Підарасів (ісп.).