Острів Дума
- Автор: Кинг Стивен Эдвин
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: Книжковий клуб «Клуб сімейного дозвілля»
- ISBN: 978-966-140-019-0
- Переводчик: Красюк Олександр
- Жанр: Ужасы
Электронная книга - «Острів Дума». Краткое содержание книги:
Я стягнув браслети з її решток і просунув у них своє ліве зап’ястя, підняв руку й дозволив їм сковзнути під власною вагою до межі упору. Наді мною через край цистерни нахилилася Джекова голова: «Едгаре, стережіться!»
Вниз полетів рюкзак. Уламок однієї з розтрощених мною при падінні кісток пробив пластик і звідти попливла тонка цівка води. Я скрикнув перелякано й зло, розчахнув торбу і заглянув усередину. Проколото було тільки одну пляшку. Дві інших уціліли. Я повернувся до вкритого мохом керамічного джбана, просунув руку в скопище масного слизу під ним і почав його відривати. Він не бажав піддаватися, але твар, що була всередині, забрала в мене дочку, і я не збирався їй попускати. Нарешті він покотився до мене, і коли він зрушився, добрячий шмат коралової каменюки, що стирчав за ним, плюхнув у багнюку.
Я посвітив на джбан. Бік, яким він тулився до стіни, лиш трохи поріс мохом, і я побачив гайлендера в кілті, який танцює свій флінг, брикливо задравши назад ногу. А ще на округлому боці джбанка я побачив криву тріщину. Це наробила та каменюка, що колись була одірвалася від стіни. Після того удару джбан, котрий Ліббіт наповнила водою з басейну у 1927 році, й почав сочитися, і тепер він був майже порожній.
Всередині нього я чув якесь торохкотіння.
— Я вб’ю тебе, якщо ти не зупинишся, але якщо зупинишся, я тебе відпущу. Тебе і твоїх друзів.
Я відчув, як розтягуються мої губи, як я щирюся. Чи не такий ощир бачила Пам, коли моя рука вчепилася їй у горло? Звісно, бачила...
— Не варто було тобі вбивати мою дочку.
— Зупинися зараз же, а то я вб’ю й другу.
Згори гукнув Ваєрмен, і в його голосі звучав неприхований відчай:
— Аміго, щойно зійшла Венера і, мені здається, це недобрий знак.
Я сидів, спершись на вологу стіну, в спину мені упиналися корали, а в бік — кістки. Рухатися було незручно, десь, в якійсь іншій країні, мені дико тремтіло стегно — поки що не до крику, але, схоже, що вже невдовзі. Я не уявляв собі, чи зможу в такому стані вилізти вгору драбиною, але був надто розлючений, щоб цим перейматися.
— Вибач мене, міс Булочко, — пробурмотів я до Аді і встромив в її кістлявий рот задній кінець ліхтаря. Тоді взяв керамічний джбанок обома руками... бо при мені були обидві руки. Зігнув здорову ногу, задником підбора розкидаючи навсібіч кістки й багнюку, підняв джбанок у промінь ліхтаря і кинув його собі на задране коліно. На ньому з’явилася нова тріщина, витекло трохи мутної води, проте він не розбився.
Всередині джбана закричала Персе і я відчув, що з носа в мене заюшила кров. І світло ліхтаря змінилося. Воно стало червоним. У цьому пурпуровому сяйві мені підморгували й щирилися черепи Аді й Няні Мельди. Я дивився на вкриті мохом стіни цієї глотки, до якої вліз з власної волі, і бачив інші обличчя: Пам... перекошене оскаженінням лице Мері Айр в момент, коли вона б’є руків’ям пістолета Ілсі в голову... сповнене передсмертного здивування лице Камена, коли він впав вражений інфарктом… лице Тома, котрий летить зі швидкістю сімдесят миль на годину і раптом повертає кермо, посилаючи свою машину в бетонну стіну.
Що найгірше, я побачив Моніку Голдстайн, як вона плаче: «Ви вбили мого собачку!»
— Едгаре, що трапилося?
Це був Джек, за тисячу миль від мене.
Я згадав, як гурт Shark Puppy по радіо «Кістка» співав свою «Рий». Подумав, що казав Тому: «Той чоловік загинув у своєму пікапі».
— Тоді поклади мене до кишені, і ми будемо разом, — сказала вона. — Ми разом попливемо в твоє реальне інше життя, і всі столиці світу впадуть до твоїх ніг. Ти будеш жити довго... я це можу забезпечити... і станеш митцем століття. Тебе порівнюватимуть з Гоєю. З Леонардо.
— Едгаре? — тепер у голосі Ваєрмена звучала паніка. — Від пляжу наближаються постаті. Здається, я їх чую. Погані справи, мучачо.
— Вони непотрібні тобі. Нам вони непотрібні. Вони ніщо... ніщо, просто екіпаж.
Ніщо, просто екіпаж. На цих словах червона лють вихлюпнулася мені в мозок, хоча права рука в мене й почала зникати з реальності. Але перш ніж вона пропаде цілком... перш ніж я втомлюся утримувати своє оскаженіння і цей проклятий тріснутий джбан...
— Засунь собі друга в сраку, ти дупа курка, — прошипів я, знову піднімаючи джбан над своїм тремтячим зігнутим коліном. — Засунь себе товаришу в жопу.
Я щосили гахнув джбаном об свій кістлявий кілок. І тут же біль, але менший, ніж я очікував... а взагалі-то, насамкінець так завжди й буває, як ви гадаєте?
— Засунь себе йобаному приятелю в гузно.
Джбан не розбився, вже розколотий, він просто розсипався на друзки, забризкавши мені джинси мутною вологою грязючкою, якої в ньому залишалося хіба що на дюйм. З нього викотилася маленька порцелянова фігурка: жінка в каптурі, закутана у хламиду, її рука, що стискала біля горла борти хламиди, була не рука, а кігтяста лапа. Я підхопив статуетку. В мене не було часу її розглядати — вони вже на підході, поза всякими сумнівами, вони наближаються до Ваєрмена з Джеком — але я встиг помітити, яка вона гарна. Якщо, якби так сталося, ви зуміли б ігнорувати кігтясту лапу і тривожний натяк на її третє око, приховане начесаним з-під каптура на лоб волоссям. Ця річ також була вельми тендітна, майже прозора. Але, коли я спробував її розломити в руках, це виявилося не легше, ніж намагатися розломити сталеву болванку.
— Едгаре! — верескнув Джек.
— Не підпускайте їх, — гаркнув я. — Ви мусите утримати їх подалі звідси!
Я засунув її собі в нагрудну кишеню сорочки і вмент відчув, як нудотне тепло почало просякати мені шкіру. І воно бубоніло. Моя ненадійна моджо-рука знову щезла, тож довелося затиснути пляшку води Evian під пахвою кукси, а тоді вже відкрутити кришку. Ту ж незграбну, крадучу час процедуру я повторив і з другою пляшкою.
Ваєрмен нагорі закричав майже впевненим голосом.
— Геть звідси! Тут срібний наконечник! Я буду стріляти!
Відповідь на це пролунала ясна, добре чутна й на дні колодязя.
— Ти вважаєш, що встигнеш перезарядити достатньо швидко, щоб постріляти нас усіх трьох?
— Ні, Емері, — не забарився Ваєрмен. Він говорив, немов з дитиною, і голос його з кожним словом міцнішав. Ніколи він мені не подобався більше, ніж в ту мить. — Це я приготував саме для тебе.
А відтак вже настав час важкої дії, жахливої дії.
Я почав відкручувати ковпак ліхтаря. На другому оберті згасло світло і я опинився в майже ідеальній темряві. Витрясши всі батареї зі сталевого корпусу, я почав намацувати пляшку з водою. Пальці зімкнулися на її шийці і я почав наливати, керований лише чуттям. Я не мав поняття, скільки води може вмістити ліхтар, і гадав, що однієї пляшки «Евіан» вистачить, щоб заповнити його по вінця. Я помилявся. По другу пляшку я простягнув руку в ту мить, коли на острів Дума впала глупа ніч. Кажу це, бо саме тоді порцелянова фігурка в моїй кишені цілком ожила.
— 10 —
Кожного разу, як беруть сумніви, а чи насправді відбувався той останній скажений герць у цистерні, мені достатньо кинути оком на гальмівні сліди білих шрамів в мене зліва на грудях. До речі, хто бачать мене без одягу, їх не помічають, бо завдяки аварії все моє тіло — великий атлас шрамів, тож ця невеличка біла гірлянда губиться між мальовничішими відмітинами. Зате ці мені завдала своїми зубами жива лялька. Та, що прогризла мені сорочку й шкіру аж до самого м’яса.
Та, що сподівалася догризтися аж до самого серця.
— 11 —
Намацуючи другу пляшку води, я її ледь не перекинув. Загалом через здивування, але й від болю теж, я тоді аж скрикнув. Я відчув, як потекла свіжа кров, цього разу в мене під сорочкою, у загинку між торсом і черевом. Вона ворохобилася у мене в кишені, корчилася в кишені, кусала, гризла, жувала мене зубами, дориваючись глибше й глибше. Довелося її віддирати від себе, а разом з нею я відірвав і добрячий шмат скривавленої сорочки та власної плоті. Фігурка втратила свою прохолодну тендітність. Тепер вона була гарячою, і корчилася у мене в кулаку.