Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності
- Автор: Плохий Сергей Николаевич
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-1611-2
- Переводчик: Роман Клочко
- Жанр: История
Электронная книга - «Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності». Краткое содержание книги:
Книга цікаво й доступно розповідає про історію нашої держави від часів Геродота до подій на Сході України сьогодні. Це авторитетне видання допоможе краще зрозуміти події минулого, а через них – і наше сьогодення. Автор фокусує увагу на українцях як найбільшій демографічній групі, а згодом – головній силі, що стояла за створенням сучасної нації. Дізнайтеся, як наші предки «призвали варягів на царювання», як наша країна боролася за право бути незалежною, пройшла крізь часи кріпацтва, комуністичного терору й Голодомору, Другої світової війни та врешті-решт отримала незалежність.
Каганович вважав своїм новим завданням в Україні посилення ідеологічного контролю Москви. Максим Рильський, поет-неокласик та голова Спілки письменників України, став головною жертвою влаштованого ним ідеологічного «полювання на відьом». Він зазнав нападок у пресі за український націоналізм і був відсторонений від своєї посади восени 1947 року. Хоча Сталін невдовзі відкликав Кагановича до Москви і Хрущов отримав назад свою стару посаду, цькування українських діячів культури тривало й далі. Воно було частиною всесоюзної кампанії, ров’язаної ідеологічним наглядачем Сталіна Андрієм Ждановим, який ганив радянських письменників та митців через «буржуазний індивідуалізм», «відсутність ідеологічної чистоти» та «поклоніння перед Заходом». Серед жертв кампанії Жданова були сатирики Михайло Зощенко в Росії та Остап Вишня в Україні. У своїх творах письменники могли зображувати лише один конфлікт — між добрим та кращим, що залишало сатириків без роботи. Пошук ідеологічних ухилів, що почався з письменників, поширився на композиторів та істориків. В Україні полювання на «націоналістів» досягло піку 1951 року, коли у «Правді» з’явилася критична стаття про вірш відомого поета Володимира Сосюри «Любіть Україну», що був написаний 1944 року. Тепер режим став розглядати те, що під час війни сприяло мобілізації українського патріотизму проти німецької агресії, як прояв націоналізму, оскільки прагнув зміцнити контроль над раніше окупованими територіями.
Велика Вітчизняна війна, як називали радянсько-німецьку війну 1941–1945 років у Радянському Союзі, забезпечила нову легітимність режиму, що зміг вижити й відбити іноземне вторгнення. Але війна також змінила політичний ландшафт Радянського Союзу, надавши людям можливість для мобілізації та самовизначення в масштабах, небачених з часів революції. Спроби Москви повернути ідеологічну однорідність та ступінь централізації на довоєнний рівень, були лише частково успішними, особливо в такій республіці, як Україна, де націоналістичний опір радянському режиму тривав роками. Західна Україна, зокрема Галичина та Волинь, залишалися фактично під військовою окупацією протягом багатьох років після війни й управлялися іншим чином, ніж решта республіки.
Українська повстанська армія продовжувала кидати виклик радянському пануванню в галицьких селах протягом 1950-х років — значно довше, ніж будь-який інший збройний рух опору в окупованій Радянським Союзом Східній Європі. Близько 1947 року командири УПА змінили тактику, розділивши великі підрозділи на дрібніші одиниці, не більш як 50 бійців, а потім ще на менші групи, кількість яких не перевищувала 10 осіб. Вони уникали великомасштабних військових зіткнень з набагато численнішими радянськими військами, заощаджуючи свої сили для нової війни між СРСР і Заходом, що, як вони розраховували, мала вибухнути в будь-який момент. У той же час навіть невеликі повстанські підрозділи продовжували створювати проблеми для радянського режиму, нападаючи на представників партії та державного апарату, тероризуючи прихильників режиму й підриваючи зусилля з колективізації сільського господарства та радянізації регіону через систему освіти. Режим відповідав репресивними заходами, у тому числі примусовими депортаціями сотень тисяч українців, яких підозрювали в підтримці підпілля.
Лише навесні 1950 року радянським спецслужбам вдалося вистежити та вбити головнокомандувача Української повстанської армії Романа Шухевича. Його замінив інший командир, але в найближчі кілька років організований опір було в основному придушено, а невеликі підпільні осередки втратили зв’язок один з одним. Деякі з повстанських підрозділів пройшли через польські та чехословацькі території на Захід і приєдналися до націоналістичної еміграції на чолі зі Степаном Бандерою у Західній Німеччині. 1951 року британці та американці почали десантування членів бандерівської та інших націоналістичних організацій в Україну з метою збору розвідувальної інформації. У відповідь режим активізував спроби вбивства Бандери та інших лідерів української еміграції. Їм вдалося це зробити восени 1959 року, коли радянський агент Богдан Сташинський убив Бандеру, що мешкав тоді в Мюнхені, з пістолета-розпилювача, виготовленого КДБ і зарядженого ціанідом. 1961 року вбивця втік на Захід і зізнався у вбивстві Бандери та Льва Ребе-та, іншого лідера української еміграції, скоєному ще 1957 року. Його свідчення в західнонімецькому суді не залишали сумнівів, що накази про вбивство лідерів еміграції походили з вищих ешелонів радянської влади — нагороду за вбивство вручав сам голова КДБ Олександр Шелепін.