Місто дівчат
- Автор: Гилберт Элизабет
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-7-8
- Переводчик: Анна Лелев
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Місто дівчат». Краткое содержание книги:
Роман «Місто дівчат» починається 1940 року, коли дев’ятнадцятилітню Вівіан Морріс виганяють з престижного коледжу. Батьки відправляють доньку на Мангеттен до тітки — власниці невеликого, проте дуже ексцентричного театру. Несподівано для себе Вівіан опиняється у справжньому вирі довоєнного богемного життя. Знайомства із зірками, незвичайні театральні постановки, нестримний секс, ріки алкоголю і відчуття цілковитої свободи спершу заворожують та спокушають, а потім вибивають землю з-під ніг. І це лише початок шляху Вівіан довжиною в життя, який необхідно пройти, щоб зрозуміти: ти не мусиш бути хорошою дівчинкою, щоб бути хорошою людиною.
Ми зніяковіло привіталися. Я сказала, що хотіла б із ним зустрітися, якщо він не проти. Він відповів, що не проти.
Я запитала, як йому зручніше — щоб я приїхала у Бруклін чи щоб він приїхав на Мангеттен? Він сказав, що Мангеттен його влаштовує: він має автомобіль і любить їздити за кермом. Я запитала, коли він вільний. Він сказав, що того ж дня надвечір. Я запропонувала зустрітися в «Таверні Піта» о п’ятій. Він, завагавшись, сказав: «Вибач, Вівіан, але я не по ресторанах».
Я не знала, що він мав на увазі, але не хотіла ставити його у незручне становище.
— То, може, зустрінемося у Стайвесант-сквері? — запропонувала я. — Із західного боку. Так буде ліпше?
Буде ліпше, погодився він.
— Біля фонтана, — сказала я, і він знову погодився: добре, біля фонтана.
Я не знала, як поводитися. Мені зовсім не хотілося знову його бачити, Анджело. Але слова Олів — «лишитися дитиною» — досі звучали мені у вухах.
Діти втікають від проблем. Діти ховаються.
Я не хотіла лишатися дитиною.
З голови ніяк не виходила згадка про той випадок, коли Олів урятувала мене від Волтера Вінчелла. Тепер я розуміла, що 1941 року вона допомогла мені якраз тому, що знала: я була ще дитиною. Їй було очевидно, що я не відповідала за свої вчинки. Коли Олів сказала Вінчеллові, що я — невинна дівчина, яку спокусили, вона не обманювала. Олів справді так вважала. Вона бачила мене такою, якою я дійсно була: незрілою, несформованою дівчинкою, від якої було зарано сподіватися виходу на болісне поле честі. Я потребувала мудрого, турботливого дорослого, який би мене порятував, і Олів узяла на себе роль рятувальниці. Вона вийшла на поле честі замість мене.
Але тоді я була молода. А тепер моя молодість давно минула. Я мусила впоратися зі всім сама. Ну от як доросла людина — сформована особистість, людина честі — вчинила б у такій ситуації. Напевно, з’їла б кашу, яку сама заварила. Обороняла б свою позицію, як сказав Вінчелл. Може, комусь пробачила б.
Але як?
Раптом я згадала історію, яку тітка Пеґ розповідала мені багато років тому про британських інженерів під час Першої світової. Ті запевняли: «Ми зможемо з цим впоратися, навіть якщо це неможливо».
Рано чи пізно ми всі постанемо перед необхідністю впоратися з тим, із чим впоратися неможливо.
Ось це і є болісне поле, Анджело.
Ось це і змусило мене підняти слухавку.
Твій батько уже чекав на мене в парку. І це при тому, що я прийшла зарано й жила за якихось три квартали звідти.
Він ходив туди-сюди перед фонтаном. Я впевнена, що ти пам’ятаєш його ходу. Він був одягнутий у цивільне: коричневі вовняні штани, світло-блакитна нейлонова спортивна сорочка й темно-зелена легка куртка-гаррінґтон. Одяг висів на ньому. Він був худий, як драбина.
Я підійшла до нього.
— Привіт.
— Привіт, — відповів він.
Я не знала, тиснути йому руку чи ні. Він теж не знав, що там кажуть правила етикету, тож ми так і стояли, не виймаючи рук із кишень. Я вперше бачила, щоб чоловікові було так ніяково.
Я показала на лавку й запитала:
— Може, сядемо й поговоримо?
Я почувалась по-дурному: так наче запрошувала його сісти на крісло у себе вдома, а не на лавку в громадському парку.
Він сказав:
— Я не дуже люблю сидіти. Може, пройдемося, якщо ти не проти?
— Я тільки за.
Ми рушили вздовж парку, під липами і грабами. Він мав широкий крок — якраз добре, бо я теж ступала широко.
— Френку, — звернулась я до нього, — вибач, що тоді втекла від тебе.
— Ні, це ти мене вибач.
— Ні, мені треба було лишитися й вислухати тебе. Так чинять дорослі люди. Але, з іншого боку, ти теж мене зрозумій. Я добряче здивувалась, коли знов побачила тебе через стільки років.
— Я знав, що ти розвернешся й підеш геть, коли почуєш, хто я. І це нормально.
— Послухай, Френку, це все було дуже давно.
— Я був малий і дурний, — сказав він. А тоді зупинився і глянув мені в очі. — Якого біса я думав, що мав право так з тобою розмовляти?
— Це вже не має жодного значення.
— Я ж не мав ніякого права. Який я був дурний, дідько б його побрав!
— Якщо вже на те пішло, — відказала я, — то я теж була мала й дурна. Того тижня я була найдурнішим дівчиськом у цілому Нью-Йорку. Ти ж пам’ятаєш, у що я тоді вляпалася?
Я намагалася трохи розрядити ситуацію, але Френк був сама серйозність.
— Повір, Вівіан, я просто хотів вразити твого брата. До того дня він ніколи зі мною не говорив. Узагалі мене не помічав. Та й чому він мав зі мною говорити — такий популярний хлопака, як він? А тоді — гоп! — він будить мене серед ночі. Френку, мені потрібна твоя машина. В училищі тільки я мав машину. І він це знав. Усі знали. Хлопці вічно просили її в мене позичити. От тільки машина та була не моя, Вівіан. А мого старого. Він дозволив мені нею їздити, але заборонив давати її комусь іншому. Ну і от я серед ночі перший раз у житті розмовляю з Волтером Моррісом — на якого я мало не молився — і кажу йому, що не можу позичити йому машину свого старого. Я спав як убитий, він збудив мене, і я хотів якось то йому пояснити і сам толком не розумів, що плету.