Місто дівчат
- Автор: Гилберт Элизабет
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-7-8
- Переводчик: Анна Лелев
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Місто дівчат». Краткое содержание книги:
Роман «Місто дівчат» починається 1940 року, коли дев’ятнадцятилітню Вівіан Морріс виганяють з престижного коледжу. Батьки відправляють доньку на Мангеттен до тітки — власниці невеликого, проте дуже ексцентричного театру. Несподівано для себе Вівіан опиняється у справжньому вирі довоєнного богемного життя. Знайомства із зірками, незвичайні театральні постановки, нестримний секс, ріки алкоголю і відчуття цілковитої свободи спершу заворожують та спокушають, а потім вибивають землю з-під ніг. І це лише початок шляху Вівіан довжиною в життя, який необхідно пройти, щоб зрозуміти: ти не мусиш бути хорошою дівчинкою, щоб бути хорошою людиною.
А тоді спробувала по-іншому.
— Як вас звати, моряче? — запитала я лагіднішим, мало не грайливим голосом.
— Френк Ґрекко.
Рук він мені не простягнув. Я теж не простягнула.
— Ви добре знали мого брата, Френку?
Він знову кивнув. І знов знервовано шарпнув головою.
— Разом служили офіцерами на політній палубі. Волтер командував моєю дивізією. Ми з ним були «піджаками». Спочатку роз’їхались у різні сторони, але в кінці війни опинилися на одному кораблі. На той час він уже мав вище звання, ніж я.
— Ага. Ясно.
Я не розуміла до кінця значення всіх тих слів, але не хотілося його перебивати. Переді мною стояв той, хто колись знав мого рідного брата. Мені кортіло дізнатися про цього чоловіка все.
— Ви десь тут народилися? — запитала я, хоч і так здогадалася відповідь з його акценту. Але я хотіла, щоб розмова була якомога невимушеніша. Вирішила почати з простих запитань.
Ще один нервовий кивок.
— На півдні Брукліну.
— Ви товаришували з моїм братом?
Він здригнувся.
— Міс Морріс, я мушу вам щось сказати, — патрульний знову зняв кашкета і скуйовдив волосся тремтячими пальцями. — Ви не впізнаєте мене, правда?
— А повинна була б упізнати?
— Я знаю вас, а ви мене. Тільки, будь ласка, не йдіть геть, мем.
— Чому б я мала йти геть?
— Бо ми з вами бачилися 1941 року, — сказав він. — Я був тим хлопцем, що відвозив вас до батьків.
Минуле накинулось на мене з ревом, наче дракон, який прокинувся з глибокої сплячки. Мені стало так гаряче, що аж запаморочилося в голові. Перед очима калейдоскопом закрутилися обличчя: Една, Артур, Селія, Вінчелл. І моє юне обличчя на задньому сидінні пошарпаного «форда» — засоромлене й надломлене.
То це був водій.
Той хлопець, який у присутності мого брата обізвав мене малою паскудною шльондрою.
— Мем, — цього разу вже він схопив мене за руку. — Не йдіть геть, прошу вас.
— Досить! — мій голос прозвучав різко. Ну бо навіщо він це повторює, якщо я нікуди не йду? Мені просто хотілося, щоб він більше так не казав.
Але він не вгавав:
— Не йдіть геть, мем, будь ласка. Я хочу з вами поговорити.
Я похитала головою.
— Я не можу…
— Прошу вас, зрозумійте мене. Вибачте, — мовив він.
— Можете, будь ласка, відпустити мою руку?
— Вибачте, — повторив він і відпустив її.
Що я відчувала?
Відразу. Відразу й більш нічого.
Але важко було сказати, до кого саме — до нього чи до себе. Хай там як, а корінням вона сягала до тієї скрині сорому, яку я начебто закопала глибоко й далеко.
Я ненавиділа його. Ненависть — ось що я відчувала.
— Я був малим і дурним, — сказав він. — Не вмів поводитись.
— Мені справді треба йти.
— Будь ласка, не йдіть, Вівіан.
Він підвищив голос. Мене це стурбувало. Але чути, як він називає мене на ім’я, було ще гірше. Я ненавиділа його за те, що він знав, як мене звати. Ненавиділа за те, що він спостерігав сьогодні за мною на сцені й цілий час знав, хто я, — стільки всього про мене знав. За те, що бачив, як я мало не розплакалася через свого брата. За те, що, напевно, знав мого брата ліпше за мене. За те, що Волтер накинувся на мене в його присутності. За те, що цей чоловік колись обізвав мене малою паскудною шльондрою. Та за кого він себе вважав, щоб отак, через стільки років, підійти до мене? Почуття обурення й відрази змішалися і змусили мене випростати спину: треба йти, і то негайно!
— Мене чекає повний автобус дітей, — сказала я.
І рушила геть.
— Я мушу з вами поговорити, Вівіан! — гукнув він мені навздогін. — Ну будь ласка!
Але я вже сіла в автобус, покинувши його біля патрульної автівки. З кашкетом у руці він був схожий на бідняка, який просить милостиню.
Ось так, Анджело, я врешті познайомилася з твоїм батьком.
Не знаю як, але я зуміла закінчити всі справи, які запланувала на той день.
Відвезла дітлахів до школи й допомогла розвантажити реквізит. Автобус поставили на стоянку. Потім ми з Марджорі пішли додому — Натан цілу дорогу щебетав про те, як йому сподобався спектакль, і казав, що, коли виросте, мріє працювати на Бруклінській корабельні. Марджорі, звісно ж, бачила, що я засмучена. Вона раз у раз зиркала на мене понад Натановою головою. Але я тільки кивала їй: мовляв, усе гаразд. Хоч насправді все було якраз навпаки.
А тоді — щойно я залишилася сама — я кинулась просто до помешкання тітки Пеґ.
Я нікому не розповідала про свою поїздку в Клінтон, яка відбулася 1941 року.