Місто дівчат
- Автор: Гилберт Элизабет
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-7-8
- Переводчик: Анна Лелев
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Місто дівчат». Краткое содержание книги:
Роман «Місто дівчат» починається 1940 року, коли дев’ятнадцятилітню Вівіан Морріс виганяють з престижного коледжу. Батьки відправляють доньку на Мангеттен до тітки — власниці невеликого, проте дуже ексцентричного театру. Несподівано для себе Вівіан опиняється у справжньому вирі довоєнного богемного життя. Знайомства із зірками, незвичайні театральні постановки, нестримний секс, ріки алкоголю і відчуття цілковитої свободи спершу заворожують та спокушають, а потім вибивають землю з-під ніг. І це лише початок шляху Вівіан довжиною в життя, який необхідно пройти, щоб зрозуміти: ти не мусиш бути хорошою дівчинкою, щоб бути хорошою людиною.
— Так, то було найгірше, — погодилась я.
— Послухай, Вівіан, — я в житті так нікого не називав, можу на Біблії присягнутись. Ніколи. Ні до того, ні після. Я не з таких. Звідки воно вилізло в той день? З того часу я тисячу разів прокрутив ту сцену в голові. Уявляв собі, як я то кажу, і думав: Френку, що з тобою в біса сталося? Слова самі вирвалися мені з рота, Богом клянусь. І після того Волтер вже мовчки сидів. Пам’ятаєш?
— Пам’ятаю.
— Він не захищав тебе, не казав, щоб я заткнув пельку. І ми ще кілька годин так їхали, мовчки. Я навіть вибачитися не мав як, бо знав, що мені не можна знов розтуляти перед вами свого рота. Що мене взагалі найняли не для того, аби я його розтуляв. Хоча мене й не наймав ніхто — але ти розумієш. Нарешті ми доїхали до вашої хати — я в житті такої хати не бачив, — а Волтер навіть не познайомив мене зі своїми батьками. Так ніби я пусте місце. А потім, коли ми верталися назад в училище, він ні слова до мене не сказав. Та що там — до самого випуску слова не сказав. Поводився так, ніби нічого не сталося. Витріщався на мене так, ніби перший раз бачив. Потім ми закінчили навчання, і я подумав: слава Богу, більше я тебе не побачу. Але те все ніяк не виходило мені з голови, і я нічого не міг з тим зробити. І от через два роки мене переводять на той самий корабель, що і його. Ото вже пощастило. Ясно, що він має вище звання, нічого дивного. Він поводиться так, ніби мене не знає. А я що — нічого. Тільки кожен Божий день думаю про одне й те саме.
Після цього у Френка немовби закінчилися слова.
Коли він отак слово за словом розповідав свою історію, намагаючись виправдатись, то дуже мені когось нагадував.
Аж раптом я здогадалася, кого саме: мене. Мене саму того вечора у гримерці Едни Паркер Вотсон, коли я відчайдушно старалася виправити своїми поясненнями те, що вже пізно було виправляти. Він поводився точно так само, як і я. Хотів заслужити прощення своїм поясненням.
У ту хвилину мене охопило співчуття — не тільки до Френка, а й до молодшої себе. Мені навіть Волтера стало шкода, з усією його гордістю й осудом. Це ж як принизливо йому було через мене і як жахливо він, певно, почувався, коли його виставили отак в дурнях перед тим, кого він вважав своїм підлеглим — а Волтер усіх вважав своїми підлеглими.
Як він, мабуть, злився через те, що серед ночі мусить розгрібати все, що я накоїла. Хвиля співчуття все наростала, і мені стало шкода всіх, хто коли-небудь вплутувався у брудну історію. У котрусь із тих халеп, що в них ми, люди, постійно потрапляємо, яких ніколи не помічаємо, з якими не вміємо давати раду, яких не можемо залагодити.
— Ти справді весь час про це думав, Френку? — запитала я.
— Весь час.
— Що ж, дуже шкода про це чути, — сказала я — і не злукавила.
— То не тобі шкодувати треба, Вівіан.
— І мені теж. Повір, у цій ситуації мені є про що шкодувати, ще й як. І тим паче тепер, коли я почула, як воно все сталося.
— Ти теж весь час про це думала? — запитав він.
— Та поїздка довго не йшла мені з думок, — визнала я. — Особливо твої слова. Дуже вони мене зачепили, не буду брехати. Але кілька років по тому я вирішила про це забути й відтоді не згадувала про той день. Тому не бійся, Френку Ґрекко, ти не зруйнував мені життя, ні. Пропоную просто викреслити той невеселий епізод із пам’яті — та й по всьому. Що скажеш?
Він зупинився як укопаний. Крутнувся і глянув на мене, широко розплющивши очі.
— Не думаю, що так вийде.
— Ясно, що вийде, — мовила я. — Спишемо все на те, що ми були молоді й невиховані.
Я поклала руку йому на плече — мені хотілося, аби він відчув, що віднині все буде добре, що вже все позаду.
Але він знову, як і в день нашого знайомства, різко скинув мою руку.
Цього разу здригнулася я.
Він і досі мене сахається — ось як я витлумачила його поведінку. Малу паскудну шльондру хіба могила виправить.
Побачивши мою гримасу, Френк скривився:
— О Господи, Вівіан, вибач. Зараз я тобі все поясню. Ти тут ні до чого. Просто я…
Він замовк, у розпачі роззирнувшись парком, наче шукав там когось, хто б порятував його або пояснив мені замість нього, у чому річ. Набравшись духу, він спробував ще раз: