![Якщо кров тече [UK] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/no-cover.jpg)
Якщо кров тече [UK]
- Автор: Кинг Стивен Эдвин
- Год: 2021
- Язык: украинский
- Год: FLC, 2021
- Жанр: Ужасы
Электронная книга - «Якщо кров тече [UK]». Краткое содержание книги:
Він сподівався, що осінній грозовий фронт «П’єр» змінив курс. Ні. Як і його застуда. Йому ніби не погіршало, але й не покращало. Він зателефонував Люсі й потрапив на голосову пошту. Можливо, вона заклопотана. Або, теж можливо, не хоче з ним розмовляти. Дрю був згоден на будь-який варіант. Вона сердиться на нього, але це минеться — ніхто ж не руйнує п’ятнадцятирічний шлюб через погоду? Особливо через грозовий фронт, що зветься «П’єром».
Дрю зробив омлет з пари яєць і спромігся з’їсти половину, перш ніж шлунок попередив, що коли він пхатиме далі, це може викликати примусову евакуацію. Дрю зчистив тарілку в смітник, сів перед ноутбуком і відкрив поточний документ («ГІРКА РІЧКА № 3»). Він прокрутив туди, де зупинився, глянув на білий простір під миготливим курсором і почав його заповнювати. Якусь годину робота йшла непогано, а тоді з’явилися проблеми. Почалися вони з крісел-гойдалок, у яких шериф Ейверіл і троє його помічників мали сидіти на вулиці перед в’язницею Біттер-Рівер.
Їм треба було сісти перед будівлею, повністю на видноті в людей і бандитів Діка Прескотта, бо то була основа хитрого плану, вигаданого Ейверілом, щоб вивезти Прескоттового синочка з міста під самісінькими носами тих зарізяк, які нібито збиралися цьому запобігти. Правоохоронців мало бути видно, особливо помічника шерифа на ім’я Кел Гант, котрий виявився того ж зросту й статури, що й молодший Прескотт.
Гант був одягнений у барвисте мексиканське серапе й широченний ковбойський капелюх зі срібними пряжками. Екстравагантні криси капелюха приховували обличчя. Це важливо. Серапе й капелюх не належали Гантові — і він сказав, що почувається в них дурнем. Шериф Ейверіл на це не зважав. Він хотів, щоб люди Прескотта дивилися на одяг, а не на людину.
Це все добре. Хороша історія. А тоді пішли проблеми.
— Ну отже, — сказав помічникам шериф Ейверіл. — Годиться подихати нічним повітрям. Хто там хоче на нас подивитися — хай собі дивиться. Генку, візьми з собою пляшенцію. Треба впевнитися, щоб народ на дахах добре роздивився дурного шерифа, що випиває зі своїми ще дурнішими помічниками.
— Мені справді треба вдягати це на голову? — майже простогнав Кел Гант. — З мене сміятимуться аж до смерті!
— Ти мав би хвилюватися, чи не прийде вона ще до ранку, — сказав Ейверіл. — Ну ж бо. Витягнімо ці гойдалки надвір і…
І тут Дрю спинився, приголомшений думкою про те, як у малесенькому кабінеті шерифа Біттер-Рівер уміщуються три крісла-гойдалки. Ні, чотири крісла-гойдалки, бо потрібне ж одне й для самого Ейверіла. Це значно абсурдніше за крислатого «стетсона», що затіняв обличчя Кела Ганта, і не тільки тому, що гойдалки мали заповнювати всю кляту кімнату. Сама ідея крісел-гойдалок протилежна охороні правопорядку, навіть у малому західному містечку на кшталт Біттер-Рівер. Люди сміятимуться. Дрю видалив більшу частину речення й глянув на те, що лишилося.
— Витягнімо ці…
Що? Стільці? Чи може в шерифа взагалі бути аж чотири стільці? Не дуже вірогідно.
— Навряд чи в нього там передпокій для очікування, блін, — сказав Дрю й утер чоло. — Точно не…
Чих заскочив його зненацька, Дрю розрядився раніше, ніж устиг прикрити рота, й заляпав ноутбук дрібними краплинками слини так, що букви на екрані повикривлялися.
— Гімно! Бісова срака!
Він кинувся до серветок, щоб витерти екран, але коробка була порожня. Замість них він узяв рушника для посуду, а закінчивши витирати екран, подумав, наскільки вологий рушник став схожий на хустину Роя Девітта. Зашморгану хустину.
— Витягнімо ці…
Як там його гарячка, дужчає? Дрю не хотілося в це вірити, а хотілося вважати, що нарослий жар, який він відчував (та й посилене гупання в голові), пояснюється натугою від спроб розв’язати цю ідіотську задачу з гойдалками, щоб можна було рухатися далі, але все це явно скидалося на…
Цього разу він спромігся відвернутися, перш ніж чих вирвався назовні. І вже не один, а кілька поспіль. За кожним разом пазухи носа ніби надималися, як перекачані колеса. В горлі пульсувало, у вусі теж.
— Витягнімо ці…
А тоді до нього дійшло. Лавка! У шерифа могла стояти лавка, на якій люди сиділи, поки чекали черги викласти свою справу. Він усміхнувся й показав собі великого пальця. Хворий він чи ні, а шматочки все одно збираються в одне ціле, і чи це аж так дивно? Творчість часто ніби має окремий надійний контур, що працює незалежно від хворого тіла. У Фланнері О’Коннор був вовчак. У Стенлі Елкіна — розсіяний склероз. У Федора Достоєвського була епілепсія, Октавія Батлер потерпала від дислексії. Чим на цьому тлі є паршива застуда, та нехай і грип? Він може з цим працювати. Лавка це довела, лавка — це геніально.