Революційна доба в Україні (1917–1920 роки): логіка пізнання, історичні постаті, ключові епізоди

С. Петлюра і отаманщина [14]

Чи не найхарактернішою прикметою розвитку Української Народної Республіки в 1919 р. стала отаманщина — специфічний режим, витворений Головним Отаманом, а згодом і Головою Директорії С. Петлюрою. Боротьба за збереження національної державності супроводжувалася такими сумними й ганебними проявами, як погроми, найбільше — єврейські. Гадається, для розуміння сутності процесів, що істотно вплинули на перебіг подій та й на всю долю Української революції, є прямий сенс розглянути в якомога тіснішому органічному зв’язку означені дві взаємопов’язані складові.

Після залишення В. Винниченком 10 лютого 1919 р. посади Голови Директорії С. Петлюра став безперечним, одноособовим лідером і у вищому державному органі, і у визвольній боротьбі взагалі. Це місце йому забезпечила передусім і якнайбільше слава військового керівника антигетьманського повстання. В ході останнього поступово «проріс», зміцнився, набрав самодостатності порядок, коли головною постаттю всього суспільного життя стали отамани — військові керівники, які, спираючись на силу зброї, створили своєрідну владну вертикаль — «зверху-донизу» — від Головного Отамана до отаманів нижчих рівнів. Такий порядок (режим) і дістав в історіографії назву «отаманщини».

Сам термін увійшов у політичний лексикон уже тоді, в 1919 р. Ним широко оперували перші історики Української революції — В. Винниченко, П. Христюк, М. Шаповал та інші. Узагальнюючи їх спостереження і висновки, як і міркування пізніших дослідників, автор даної праці наступним чином окреслив параметри непростого суспільного феномена. Отаманщина — це домінування в реальному житті Української Народної Республіки, в управлінні всіма її процесами, включаючи політичні, державотворчі, економічні, військового начала, аж до його практичної абсолютизації, підміни військовою владою будьяких і, зрештою — всіх інших регуляторів суспільних відносин і процесів. Чи не найрельєфніше цей український феномен виявився в непокорі армійських командирів різних рангів державному проводову, перманентних виступах проти нього, практиці регіонального сепаратизму, супроводжуваної військовим терором, єврейськими погромами й т. ін.664 Отаманщина в історичному сенсі стала злим фатумом всієї національної державної організації (й навіть ширше — самої національно-визвольної революції), оскільки зірвала плани будівництва республіки трудового народу, підтримані провідними українськими партіями (переважною частиною тогочасного політикуму), Трудовим Конгресом України (у певному наближенні — «видання» Установчих зборів — ідеалу українства всієї революційної доби).

Висловлене дисонує з позицією деяких авторів, які інакше дивляться й витлумачують непросте явище (звісно, мова не йде про тих, хто не визнає і самого терміна «отаманщина», і тих життєвих проявів, які ним позначаються — не нав’язувати ж свого розуміння тим, хто апріорі не готовий до наукової полеміки).