Революційна доба в Україні (1917–1920 роки): логіка пізнання, історичні постаті, ключові епізоди
- Автор: Солдатенко Валерій Федорович
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Парламентське вид-во
- ISBN: 978-966-611-773-4
- Жанр: История
Электронная книга - «Революційна доба в Україні (1917–1920 роки): логіка пізнання, історичні постаті, ключові епізоди». Краткое содержание книги:
Для науковців, викладачів, студентів, усіх, хто цікавиться і вивчає історію України.
Певне поширення має точка зору, яку тривалий час з ентузіазмом відстоює С. Литвин. Палкий апологет С. Петлюри, історик намагається знайти будь-які підстави для того, щоб зняти відповідальність за отаманщину, її історичні наслідки з Головного Отамана. Для цього він, по-перше, намагається явища усього суспільно-політичного життя штучно звузити до одного аспекту — внутрівійськового, по-друге, звинувачує у тенденційності В. Винниченка, який начебто з ревнощів, першим розкрив роль С. Петлюри у формуванні отаманщини, потретє, перекласти провину за бунти проти Петлюри і Директорії на більшовиків (останній чинник настільки гіпертрофується автором, що ставитися до подібних сентенцій всерйоз зовсім не варто).
Однак, кілька сторінок, витрачених С. Литвином на описання добре відомих фактів665, не стільки доводять непричетність Головного Отамана до започаткованої і виплеканої таки ним тенденції, скільки переконують у зворотному.
Ті ж дві-три цитати з архівних документів, які наводяться в книзі, свідчать про прагнення С. Петлюри хоча б частково, якщо не приборкати отаманщину, то продемонструвати, що вища політична влада готова на рішучі дії проти тих, хто, користуючись військовою силою, перевищує межі своєї компетенції666.
Наведеними документами, які зовсім не суперечать змістом і характером давно відомим фактам, С. Литвин ще раз підкреслив, що отаманщина виходила далеко за рамки вузьковійськового чинника. Автор змушений згодитися врешті і з тим, що С. Петлюрі не вдалося впоратися з отаманщиною667, яка не лише зашкодила військовому будівництву, а й постійно дестабілізувала ситуацію в УНР, зривала її зсередини.
Інший підхід уособлює Р. Коваль — автор, співавтор численних книг-нарисів, укладач документальних збірників про отаманів, так би мовити, місцевого рівня. З досягненнями, думками, висновками енергійного, пристрасного шукача історичних знань широкий загал був ознайомлений завдяки циклам передач на українському радіо.
Вивчаючи події 1917–1921 рр. в Україні, Р. Коваль доходить висновку, що українська або точніше «малоросійська», інтелігенція в особах М. Грушевського та В. Винниченка не виконала покладеної на них долею ролі перед нацією: «Українська інтелігенція перебувала в наркотичному полоні «передової російської культури». І раз у раз «заганяла у спину національної революції ніж облудної соціалістичної проросійської демагогії». «Кімнатний теоретик» М. Грушевський «не мав наміру одривати Україну од Росії, а Винниченко виступав проти творення українського війська»668. Діячі Центральної Ради гальмували революцію від самого її початку. «Народ хотів проголошення Самостійної України, а Центральна Рада вважала це гасло контрреволюційним і декларувала як найсміливіше своє прагнення автономію у складі Росії.
Народ прагнув війська, а міністри-соціалісти погоджувалися на міліцію. Українці на мітингах і вічах кидали виклик Москві, а Генеральний Секретаріат посилав до Петрограду делегації, щоб узгодити те, що узгодити неможливо… Центральна Рада потонула у безплідних і непотрібних дискусіях із проханням освятити їх державотворчі ініціативи»669.
Отже, інтелігенція не розуміла настроїв народу, його інтересів, тому не могла бути його провідником та лідером. «Саме тоді, — продовжує Р. Коваль, — відповідальність на себе взяли українські отамани за справи в селі, волості, повіті, столиці…». Автор переконаний, що «український феномен 1917 р. полягав в тому, що не провід, а так звані темні, насправді покозачені маси — виявили пасіонарність, прагли революційної творчості, були творцями революційної дійсності, саме вони будували на руїнах Російської імперії величну українську державність»670. «Перелякані писаки» (термін Р. Коваля) були нездатні на це.
Саме тому «українська державність творилась «знизу», народом, а не владою навіть всупереч їй»671 — підводить підсумок своїм логічним вибудовам Р. Коваль.
Найяскравішим проявом величі та патріотизму українців він вважає отаманію як доказ самоорганізації українців, «а це означає здатність до життя». Зародилася отаманщина, на думку історика-аматора, не в 1919 році, до чого схиляються більшість фахівців початку і кінця ХХ століття, а в 1917 р., під час формування загонів українського вільного козацтва.