Революційна доба в Україні (1917–1920 роки): логіка пізнання, історичні постаті, ключові епізоди
- Автор: Солдатенко Валерій Федорович
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Парламентське вид-во
- ISBN: 978-966-611-773-4
- Жанр: История
Электронная книга - «Революційна доба в Україні (1917–1920 роки): логіка пізнання, історичні постаті, ключові епізоди». Краткое содержание книги:
Для науковців, викладачів, студентів, усіх, хто цікавиться і вивчає історію України.
Зайняті внутрішніми суперечками, зазнаючи впливів обережних московських керівників, які на перше місце беззастережно ставили російські інтереси («Шлях на Київ лежить через Ростов!»), явно програвали у темпі прийняття назрілих організаційних рішень. Розпустивши Народний секретаріат, вони не мали керівного радянського центру для оперативного втручання у перебіг подій в Україні. На них психологічно тиснули й поразки літніх антигетьманських виступів, і політичне засудження лінії поведінки їх ініціаторів. Та й ЦК КП(б)У складався з переважно правих елементів, зумовлював інерцію обережності, вичікування. Втім, абсолютно бездіяльними у буквально буревійні дні залишатися було просто неможливо. І значна група лідерів КП(б)У перемістилася в листопаді поближче до українського кордону — у район Курська.
Тут 17 листопада 1918 р. почав формуватися і ударний кулак для цілком «прозорої» перспективи військових дій — група військ Курського напрямку. До її складу окрім українських частин, що створювалися із повстанців у «нейтральній зоні», було вирішено включити і регулярні частини Червоної Армії РСФРР.
Командуючим угрупованням було призначено В. Антонова-Овсієнка. Однак він був підпорядкований Головкому І. Вацетісу, який, відповідно до позиції партійно-радянського керівництва РСФРР, заборонив будь-які військові операції в Україні, окрім тих, що потрапляли у зону Донського фронту. При цьому враховувалось і тривожне ускладнення ситуації на інших фронтах, зокрема в Латвії і Естонії.
За таких обставин справі міг зарадити лише власний владний центр. Більшовики України розуміли це дедалі більше не те що з кожним днем, а буквально з кожною годиною. За їх наполяганням у Москві було ухвалено створити Тимчасовий робітничо-селянський уряд України.
Досить промовисті деталі щодо мотивації цього рішення розкрив В. Затонський. Член ЦК КП(б)У пригадував: «І ми, і петлюрівці одночасно намагалися захопити у свої руки ініціативу, оскільки було ясно, що на бій з гетьманщиною підуть за тим, хто перший виступить. І, тут треба визнати, нас петлюрівщина випередила.
Був один момент, при першій звістці про німецьку революцію, коли можна було, об’єднавшись у Києві, легенько взяти гетьмана за барки і повести селянські маси за собою.
Тов. Мануїльський, що залишився тоді в Києві заступником Раковського для ведення мирних переговорів з гетьманом (російська мирна делегація), шифровкою по прямому проводу повідомив ЦК РКП про таку можливість і вимагав, щоб Пятаков і я негайно приїхали до Києва для керівництва активним виступом (товариші Бубнов і Косіор уже були в Києві в підпіллі), але, поки розшифровували його телеграму, вже стало відомо, що Директорія виступила, захопила Білу Церкву (повітове місто Київської губернії) і оголосила похід на Київ. Стало ясно, що ініціативу упущено і що битися нам доведеться вже не з гетьманцями, а з петлюрівцями. Сумніву в тому, що гетьман не витримає, не було. Я потрапив у Москву випадково з Орла, де перебував тоді ЦК КПУ, і тому не знаю, як обговорювалося тоді в ЦК РКП українське питання; тільки пам’ятаю, мені сказав Свердлов, що мене розшукує Сталін, від якого я дізнався як про телеграму Мануїльського, так і про намір створити Тимчасовий Уряд Радянської України»643. Хоча нічого несподіваного у такому намірі не було (більшовики постійно готувалися до повернення в Україну), виникли нові незгоди між «лівими» і правими.
Останніх, як і до цього, все ще підтримував ЦК РКП(б), а відтак з реалізацією рішення про утворення українського уряду не поспішали. І все ж ситуація детермінувала зрушення у напрямку пропозицій «лівих». Мабуть, В. Затонський має рацію, коли пише: «ЦК РКП, боячись лівого комунізму російського і простого авантюрництва з боку лівих українських комуністів, коли обстановка була не досить визначена, коли треба було вичікувати й бути надто обережними, — спирався на правих. А коли слід було швидко й енергійно вдарити, використавши при цьому спалахнуле селянське повстання, ЦК викликало лівих»644.
Набуло практичних форм і завдання відтворення українського радянського урядового центру. Таким став Тимчасовий Робітничо-Селянський уряд України. Оповідаючи про розмову з В. Леніним щодо його формування645 (очевидно, 17 листопада 1918 року), В. Затонський писав: «Стало питання, кому бути за голову. Я висунув кандидатуру Пятакова. До цієї кандидатури Ілліч поставився не дуже то прихильно. Іншого він нікого не називав, але потім каже: — Та нічого, тепер ліві комуністи не являють собою небезпеки (мова, звичайно, йшла за російських лівих комуністів). Німецька революція все покрила, тепер кожен дурень розуміє, що ми мали рацію підписувати Брестський мир. Мабуть, кандидатура Пятакова попередньо обговорювалась на ЦК, бо Ілліч тут таки на цьому погодився остаточно»646.