Повзе змія
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Нора-Друк
- ISBN: 966-8321-66-9
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Повзе змія». Краткое содержание книги:
Це трилер, від якого неможливо відірватися. А фінали в історіях Андрія Кокотюхи завжди несподівані.
Малиновський заворушився. Підсунувшись ближче, Баглай відважив йому кілька ляпасів, бив навідліг, не жалів.
Стогнучи й кахикаючи, Роман розліпив повіки. Спочатку не міг зрозуміти, де він і що сталося, але коли руки торкнулися горла, він усе згадав. Просто перед ним сидів Богдан Баглай, наставивши йому в обличчя пістолет.
— Підготувався, значить? Герой. А нічого вас на телевізії озброїли, — тепер Малиновський впізнав свій парабелум, будь-які думки про можливий опір вилетіли в нього з голови. — Ну, поговоримо.
Роман Романович спромігся лише кивнути.
— Власне, я все для себе вирішив. У мене буквально кілька запитань. А ти постарайся не мекати і не бекати, а поводитися, як доросла людина. Мужиком побудь, ну? Хоч кивни.
Малиновський знову кивнув.
— Н-да, важко з тобою. А може, й ні, побачимо. Пограємося у запитання-відповіді. Дуже популярні такі ігрища на вашому тіві. Що це таке? — він потрусив перед очима бранця ключами. Той простягнув руку, але Баглай з несподіваною навіть для себе люттю вдарив його по руці руків’ям пістолета, відразу ж — по обличчю, раз, другий, третій, розсікаючи губу та брову. Кров зацебеніла, Малиновський зойкнув зовсім по-баб'ячому, заходився її витирати, та отримав черговий удар. — Руки опустив! Опустив, сказано! Суч-чара, блін, забрав руки!
Малиновський повільно виконав наказ. Тепер його погляд остаточно втратив ознаки осмисленості. У ньому Баглай читав лише приреченість.
— Значить, так: що це?
— Ключі, — Роман злизнув язиком кров із розсіченої губи.
— Без тебе знаю. Від чого ключі?
— Два від квартири. Два від дачі. Один — від гаража. На дачі в мене гараж, замок висячий, імпортний, хороший…
— Вірю. Які від квартири?
— Там все є. Все. Бери все, можеш…
— Які. Ключі. Від. Твоєї. Хати.
— Ось ці два. Крайніх.
— Від гаража?
— Такий, із зубчиками… жовтий…
— Дача твоя де?
— Рожни. У Рожнах, у Рожнах, там дачна зона…
— Де ці довбані Рожни?
— За містом. За Києвом. Як на Бровари їхати, там кожен знає. Підкаже. До метро, як її, «Лісова», там люди знають… Такий будиночок, два поверхи…
— Вулиця, номер будиночка? Заодно домашню адресу кажи. Малиновський злякався — він раптом забув і те, й інше. Рука з пістолетом знову звелася для удару, потрібні слова самі злетіли з губ.
— Нехай так, — Баглай ще не знав точно, для чого хоче знати, де живе телепродюсер і де його довбана дача. — Ти жонатий? Обручки, бачу, нема.
— Розлучений.
— Молодець. Жінка вже своє відплакала. Плакала вона через тебе? Ти доводив її до сліз? Доводив?
— Ні. Не думаю. Ні.
— Не думаєш чи ні?
— Яке це має значення! — вигукнув Роман, сіпнувся в бік Баглая, отримав по лобі кулаком із затиснутим у ньому пістолетом, знову подався назад.
— Раз я запитую, значить, є на те причина. Квартира, дача, ось ця тачка — чого ж жінка з тобою не живе? Не любить? Чим ти кращий за мене? Мене теж не люблять. Мене ненавидять, а ви їм всім ще допомагаєте, — якби Баглай зараз кричав, Малиновський почувався б, попри всю безвихідь ситуації, більш упевнено. Та він говорив спокійно, неголосно, навіть подекуди проскакували інтонації ображеної дитини. — Скажи, ти трахаєш свою дівку? Оленку з телебачення, ту свою красиву піську, що топталася по мені?