Регіони великої єресі та околиці. Бруно Шульц і його міфологія [З ілюстраціями]
- Автор: Фіцовський Єжи
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: ДУХ І ЛІТЕРА
- ISBN: 978-966-378-151-8
- Переводчик: Андрій Павлишин
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Регіони великої єресі та околиці. Бруно Шульц і його міфологія [З ілюстраціями]». Краткое содержание книги:
Ви мене навчили, що кожен стан душі, доволі далеко загнаний вглиб, провадить крізь ущелини й канали слова, — в міфологію. Не в застиглу міфологію народів та історій, — а в ту, яка під зовнішнім шаром шумує в нашій крові, плутається в глибинах філогенезу, розгалужується в метафізичну ніч.
У тій міфологічній глибочіні Ви, мабуть, маєте угоду з Сатаною. Тут Ваші вірші перетворюються на трансцендент, із боку ремесла цілком незмірні, вони переступають міру рукотворних речей.
Сьогодні в мене велика тріумфальна мить. Чари подолані, — те, що я назбирав із захвату, екзальтував у нападах подиву, досі чуже й обернене проти мене, — стверджує мене й приймає. Дякую.
Бруно Шульц
Дрогобич, 26.І.1934
До Анджея Плешневича
Анджей Плешневич (1909-1945) — літературний критик, есеїст; автор нарисів Райнер Марія Рільке, Валері Лярбо, Поль Валері тощо. Опублікував також нарис і рецензію про Бруно Шульца. Загинув у околицях Варшави під час німецького бомбардування в останні тижні війни. Лист Шульца до нього є одним із трьох збережених, наявних у колекції Єжи Фіцовського.
Дорогий і Шановний Пане Анджею!
Втішив мене Ваш лист, я якось не сподівався, що Ви всерйоз поставитеся до своєї обітниці. Колись я знаходив вихід для своєї енергії в написанні листів, то була тоді єдина моя творчість. Шкода, що ми не можемо повернути нашого листування до тамтих часів. Тепер я вже не вмію так писати, і той час, — не такий уже й далекий, — видається мені з перспективи багатим, наповненим і квітучим, у порівнянні з теперішньою сіризною та розпорошеністю. Ви маєте почерк, який мені подобається. Я маю добрі враження від людей, які мають подібний почерк.
Ви переоцінюєте переваги мого дрогобицького становища. Чого мені навіть тут бракує, — то тиші, власної музичної тиші, заспокоєного маятника, підпорядкованого власній гравітації, з чистою лінією руху, не спотвореною жодним стороннім проникненням. Ця субстанціональна позитивна тиша — цілковита — вже сама є сливе творчістю. Ті справи, котрі, як я гадав, хочуть промовити моїми устами, — діються понад певною межею тиші, формуються в осередку, доведеному до досконалої рівноваги. Уже той спокій, який я тут маю, хоча й досконаліший, аніж у ту щасливішу епоху, — став недостатнім для щоразу вразливішої, вибагливішої «візії». Мені щоразу важче в неї повірити. А власне ті речі вимагають сліпої віри, позиченої у кредит. Допіру поєднані тією вірою, вони через силу погоджуються бути — до певної міри почати існувати.
Те, що Ви кажете про наше штучно продовжене дитинство, — про незрілість, — дещо мене дезорієнтує. Бо здається мені, що той ґатунок мистецтва, який мені припав до душі, є власне регресією, є поворотним дитинством. Коли б можна було повернути розвиток навспак, осягнути якимось обхідним шляхом повторне дитинство, ще раз здобути його повню і безмір — це було б здійсненням «геніальної епохи», «часів Месії», які нам обіцяні та шлюбовані усіма міфологіями. Моїм ідеалом є «дозріти» до дитинства. Ото була б допіру справжня зрілість.
Я живу тут цілком самотою. Я наклав на себе сумний обов'язок відвідувати приятеля, який помирає від раку[141]. Весна пробуджує в мені прагнення якоїсь мандрівки вдвох, якогось гімназійного таборування. Може, приїде до мене один приятель-маляр.
Про мої роботи краще не писати — надто все це непоказне й пусте.
Якщо побачите Вітольда[142], передайте йому сердечні вітання. Нехай не гнівається, що я йому ще не писав.
Уже закінчую, дякую Вам сердечно за пам'ять, додаю вирази поваги й найсердечніше тисну руку.
141
Йдеться про однолітка та багатолітнього приятеля Шульца Емануеля (Мундка) Пільпеля, який невдовзі помер у Дрогобичі.
142
Йдеться про Вітольда Ґомбровича.