Хроніка заводного птаха
- Автор: Мураками Харуки
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4754-0
- Переводчик: Іван Петрович Дзюб
- Жанр: Прочее фэнтези
Электронная книга - «Хроніка заводного птаха». Краткое содержание книги:
У видавництві «Фоліо» вийшли друком його романи «Погоня за вівцею» та «Танцюй, танцюй, танцюй».
Вийшовши з ванни й витершись рушником, я почистив зуби й поглянув на себе в дзеркало. На правій щоці — темно-синя пляма, нітрохи не темніша, не блідіша. На очному яблуці — тонка червона смужка, під очима — синяки. Обидві щоки позападали, волосся відросло. Геть-чисто свіжий труп, викопаний з могили й щойно ожилий.
Я переодягнувся в нову майку й шорти, надів кепку, сонячні окуляри й вийшов на доріжку. Денна спека ще не вгамувалася. Усе живе на землі — без винятку, — задихаючись, прагло дощу, але на небі ніде не було видно жодної хмарки. Вітер ущух, а над доріжкою висіло застояне гаряче повітря. Як завжди, на доріжці — ні душі. У такий спекотний день не хотілось ні перед ким з’являтися з такою страшною фізіономією.
У саду порожнього дому кам’яний птах все так само, піднявши догори дзьоба, вдивлявся в небо. За останній час він, здається, помітно потемнів й облупився. Його погляд чомусь напружився — так, наче наткнувся на якесь особливо похмуре видовище. Якби птах міг, то відвернувся б від нього, але зробити це не мав сили. Його очі, прикипівши до чогось у небі, мусили туди дивитися. Високий бур’ян навколо кам’яної статуї птаха стояв, немов хор у давньогрецькій трагедії, що, затамувавши подих, очікує одкровень оракула. Телевізійна антена на даху незворушно стирчала своїми сріблястими щупальцями в задушливому повітрі. Під палючим літнім сонцем усе на землі сохло й знемагало.
Окинувши поглядом порожній дім, я зайшов у двір Мей Касахари. Вона розмістилася на пекучому осонні, уникаючи прохолодної тіні, яку кидав на землю дуб. Лежала горілиць у шезлонгу в неймовірно вузькому бікіні шоколадного кольору — смужечці тканини із шнурочками. «Невже людина може плавати в чомусь такому?» — засумнівався я. На Мей були ті ж самі окуляри, що й під час першої зустрічі, обличчя вкрилося великими краплями поту. Під шезлонгом лежав великий білий рушник, крем для засмаги й кілька журналів. Валялися також порожні банки з-під «спрайту», одна з яких правила за попільничку. На траві я помітив пластиковий шланг, недбало кинутий після попереднього користування.
Коли я підійшов, Мей підвелась і, простягнувши руку, вимкнула радіо. Порівняно з попереднім разом вона мала набагато засмагліший вигляд — так, ніби щоразу наприкінці тижня їздила на море. Усе її тіло — від мочок вух до кінчиків пальців на ногах — щільно засмагло. Напевне, вона щодня тільки те й робила, що пеклася на сонці. Можливо, й тоді, коли я сидів на дні колодязя. Я озирнувся навколо. У саду майже нічого не змінилося: той самий, дбайливо підстрижений просторий моріжок і ставок, усе ще без води, від самого вигляду якого пересихало в горлі.
Присівши на сусідньому з Мей шезлонгу, я вийняв з кишені лимонні карамельки. Від спеки вони розм’якли й прилипли до паперової обгортки.
Якийсь час Мей мовчки придивлялася до мене, а потім сказала:
— Заводний Птаху, що це за пляма на вашому обличчі? Родимка?
— Мабуть. Та, правду кажучи, сам не знаю, що це таке. І не помітив, як вона з’явилася.
Мей підвелася вище й пильно дивилася на моє обличчя. Стерла пальцем краплю поту біля носа й підсунула догори окуляри. Тепер її очей за темними лінзами майже не було видно.
— І не здогадуєтеся, де і як вона з’явилася?
— Зовсім.
— Зовсім?
— Побачив у дзеркалі після того, як вибрався з колодязя. Правду кажу.
— Болить?
— Не болить і не свербить. Лише трошки тепла.
— До лікаря зверталися?
Я похитав головою.
— Подумав, що не варто.
— Можливо, — сказала Мей. — Мені також лікарі не до вподоби.
Я зняв кепку, сонячні окуляри й витер хусточкою піт з чола. Моя сіра майка під пахвами потемніла від поту.
— Чудовий у тебе купальник, — сказав я.
— Дякую.
— Ніби виготовлено з відходів виробництва. Ефективно використано обмежені ресурси.
— Коли вдома нікого немає, я бюстгальтер завжди знімаю.
— Ну-ну!..
— Бо нема особливо чого прикривати, — сказала вона, ніби виправдовуючись.
Груди під бюстгальтером і справді були ще маленькі, без опуклостей.
— І ти в цьому коли-небудь плавала?
— Ніколи. Я взагалі не вмію плавати. А ви, Заводний Птаху?
— Умію.
— Скільки пропливаєте?
Я перевернув язиком карамель у роті.
— Скільки заманеться.
— Навіть десять кілометрів?
— А чому б ні? — відповів я й уявив собі, як плаваю на Криті в морі. «Чистісінький білий пісок і море, густого, як виноградне вино, кольору», — було написано в путівнику. Я не здогадувався, що таке море, густого, як виноградне вино, кольору. Мабуть, непогане. Я знову витер піт з обличчя.