Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля
- Автор: Оксеник Сергій
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Оксани Іванюк «Коник»
- ISBN: 978-966-8732-91-0
- Жанр: Детское фэнтези
Электронная книга - «Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля». Краткое содержание книги:
Хто краде чарівні речі в дітей?
Як стати бабою Ягою?
Куди приведе останній шлях вовкулаків?
На всі ці питання ви дістанете відповідь у другій книжці роману про пригоди Лелі, Лисого та їхніх друзів у страшному світі, де не лишилося майже нічого доброго. Але ж іншого світу немає!..
— Та де ж це діти? Вони живі?
— Кажуть, живі. Я, знаєш, що думаю…
— Що?
— Що вони сюди не прийдуть.
— Сплять, думаєш?
— Та як вони можуть спати! Просто… образилися вони на нас. І правильно образилися…
— А мій Миша трьох вовкулаків застрелив! І такий влучний — я ніколи б не подумала!
— Що ви кажете, Помидоро!
— Ой! Ви ще скажіть, що не вірите!..
— Та хай йому грець! Що ви таке кажете! Хіба я можу вам не вірити? ВАМ!!!
— Ні, це вам хтось уже напридумував. Того ведмедя привела Марічка.
— Та перестаньте! Таке мале — і такого великого ведмедя?
— Ой, сусідко, воно завжди так буває. Подивіться на Мишу й Помидору. Ти могла собі подумати, що така дебела… Помидоро! Як же я рада тебе бачити! Як воно у вас там?
— Що вам сказати! Це був жах! Жах!! Якби не мій Миша… Ти собі не уявляєш — він застрелив п’ятьох вовкулаків!
— Скільки?
— Не хочу брехати, але не менше чотирьох. Він же у мене стрілець!.. Ти ж знаєш!
— Помидоро, хто ж не знає!..
— Та я ніколи не повірю!
— То я, по-твоєму, брешу?
— А хіба я таке сказав?
— Так ти ж сказав, що ніколи не повіриш!
— Не повірю!
— Так значить, я брешу?
— А такого я не казав.
— Та як же не казав?! Ти ж сказав, що ніколи не повіриш!
— І не повірю!
— Так от, щоб ти знав, це чиста правда!
— Ну, то й що?..
— Так вона справді сама себе запалила?
— Та цур тобі пек! Хіба ж хтось може таке зробити!?
— А як же? Вона… Сама себе запалила…
— А…
— А мала!! Я вам скажу, я б такого й не уявила.
— А я б уявила? Ага!
— Таж такий дурний, що далі нікуди! Вічно прийде невчасно.
— О! І до нас так само! Тільки що, а тут і він…
— Ти ба, яка вона хижа падлюка!
— А в цьому я ніколи й не сумнівалась! У неї ж на пиці все було написане!
— Воно так, але ж така вродлива!
— Хто?
— А хіба ні?
— Ну, не знаю!.. Якщо вона вродлива, то я просто вовкулака.
— Ні… ну… Хто ж таке каже?..
— Він просто взяв і кинуся в огонь.
— Та перестань!
— Не перестань, а просто взяв і кинувся. Там була стіна вогню. Суцільна.
— А вона?
— А що вона? Вона вже втратила тяму. Якщо хочеш знати, вона вже насправді була нежива тоді.
— Так вона померла?
— От чого не знаю, того не знаю. Але кажуть, що померла.
— А він?
— Хто він?
— Ох, ти ж прямо душу виймаєш! Або розповідай, або запитуй! Борода як?
— А як він може бути? Можеш собі уявити: суцільна стіна вогню. Ти б вижив?..
— А ще кажуть, вона може з листям розмовляти, з зайцями, вона навіть розуміла все, що Пластун говорить!
— Ой, кумо, не вірте всьому, що кажуть. Я ще розумію, з листям. Але Пластун!..
— От не вірите, й не треба. А ще кажуть, у річці живе якийсь такий Чека.
— Хто?
— Кажу ж вам, Чека. Він чекає.
— А-а-а!..
— Ні, йому просто стріл не вистачило. Бо якби більше стріл, то Миша просто їх усіх би повбивав. Я вам чесно кажу: я змигнути не встигала, як він пускав нову стрілу.
— І що?
— А що ви думаєте? Як стріла, то й вовкулака. У нас там навколо хати просто… я вам кажу!.. Просто звалище вовкулачих тіл.
— Та що ви кажете!
— Ну!!! Я вже казала: «Мишо! Чого ти не ходиш на полювання? Такий стрілець, як ти, — і не ходиш на полювання!»
— А він?
— Що — він?
— А він що відповів вам?
— Звісно, що. Каже, якщо я ходитиму на полювання, то хто ж їх усіх навчатиме?!..
— Якби ж я сама їх не бачила!
— А я про що кажу! Яка така черва може цю велетенську тварюку кудись погнати?
— А я про що кажу? Вовкулаки — це вовкулаки, а черви — це черви. Мої кури…