Чорний лабіринт
- Автор: Сичевський Василь Павлович
- Год: 1963
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Чорний лабіринт». Краткое содержание книги:
В постійній боротьбі на грані життя і смерті формуються характери героїв пригодницького роману Василя Сичевського «Чорний лабіринт». Кинуті в американські табори для переміщених, вони ні на мить не залишають думки про повернення на рідну землю. Наклепами, брехнею і безсоромними провокаціями намагається заплутати їх у свої тенета американська розвідка, та і в цьому двобої перемагає глибокий патріотизм радянських людей.
В романі відтворюється життя конаючого гітлерівського рейху, викривається людиноненависницьке єство фашизму, розвінчується облудна мораль рицарів наживи — американських імперіалістів та їх воєнщини.
Роман «Чорний лабіринт» — друга книга молодого письменника. Перша — повість «Чаклунка Синього Виру» вийшла у видавництві «Молодь» в 1962 році.
Василь Сичевський — учасник Великої Вітчизняної війни, вихованець Київського інституту театрального мистецтва ім. Карпенка-Карого, нині працює режисером Української студії хронікально-документальних фільмів.
— Брехня, — процідив крізь зуби Андрій.
— Дивись сам. Тут і фотокартка, і відтиски пальців. Усе є, — Пермяков показав Андрієві папірця. — Сподіваюсь, тепер ти не вдаватимеш невинного?
— А у вас нема документів, які підтвердили б, що я зашлюбний нащадок туніського бея, приміром?
— Якщо в цьому виникне потреба — будуть.
— Я бачу, ви майстер на фальшивки. Не тратьте, куме, сили, все одно на цей гачок мене не піймаєте. Не вийде! Не буду! І не сподівайтесь.
— Я тебе згною в карцері! Гадюченя.
— Гітлер уже пробував. Усіх не посадиш у карцер. Кажеш, Дахау? А що ти знаєш про нього? Може, знаєш, як умирали чесні і чисті душею люди? Як ділились останньою пайкою, щоб підтримати хворого товариша? Може, бачив, як люто карали зрадників? Нічого ти не знаєш, Пермяков, а жаль. Коли б ти знав, то давно повісився б від страху, бо такі, як ти, неодмінно кінчали своє падлюче життя на дроті. І не лякай мене карцером, не лякай! — Андрій повернувся і пішов до дверей.
— Май на увазі, десь ляпнеш про нашу розмову — пожалкуєш!
Андрій не відповів, тільки дверима грюкнув.
У кімнаті хлопців не було, на подвір'ї і в парку — теж. «Мабуть, пішли обідати», — подумав Андрій, прямуючи до брами. Вирішив пройтись, на самоті розібратися з усім тим. Може, з'явиться яка рятівна думка. Вулиця тяглась через пустирі, на яких серед дерев маячили курені. І вдень і вночі жителі робітничої околиці берегли врожаї на своїх городах.
Розенгеймштрасе починалася одразу ж за пустирями. Будинки відгородились од них валом осінніх садів. Обважнілі плодами яблуні. нахиляли над парканами розлогі віти. Раніше Андрій любив осінь, радів її приходу. Там, на батьківщині, осінь пахла сіножатями, сушеним липовим цвітом, квашеними яблуками, достиглими хлібами. Тут, у передмісті Мюнхена, осінь теж мала свої пахощі, але вони були зовсім інші — чужі.
Знову пригадались Андрієві слова Пермякова. М'яко стелить, нічого не скажеш. «Це ж він прощупував мене. А не вийшло, фальшивкою приперти хотів, падлюка, йому, мабуть, здається, як сам продався, так і всі продаються. Чорта пухлого. А може, кого і окрутив? Недаром кудись діваються з табору люди. Воно не дуже помітно. Зник чоловік, як голка в скирті, кому за ним тужити. Друзі? Не в кожного вони є».
Андрій занепокоївся. «Пацюк не відчепиться. А як йому стукне в голову того папірця хлопцям прочитати?» Його кинуло в жар на саму тільки думку про це. «Хто повірить, а хто… Микола знає, чим я займався в Дахау. А інші? Тут рідному батькові не ймуть віри». Недобре стало на душі.
Після зустрічі з комендантом у серці спалахнула ще більша ненависть до всіх тих, хто відірвав його од рідної землі. «Хто ми тут? Полова, непотріб. Агітатори, що кожен день, мов тічка голодних собак, нападають на табір, на всі лади вихваляють американську демократію, свободу. А ми тут вільні тільки здихати під тином, як бездомні цуценята. Оунівці кричать одне, гетьманці — друге, унрадівці трете, і всі кличуть: продайся — матимеш рай на землі, продайся житимеш… Є такі, що й продаються, не зважають на ганьбу. Як легко вона прилипає до людини і як важко її позбутись. От бовкне той Пацюк хлопцям, що я нібито був стукачем у Дахау, і спробуй потім доведи, що це не так. А Пермякову те на руку, він ладен весь світ брудом облити. Ні, треба мерщій кінчати з цим, так жити далі немає сили… Тікати звідси, тікати додому. А як?» І знову, в котрий уже раз, думки і наміри розбивалися об те запитання. Дехто пробував тікати ловили і повертали назад. «Проте тікали ж люди? Навіть іі концтаборів тікали. Не всім щастило дістатись додому, але ж були і такі, що діставались. То було за гітлерівців, а тепер як не є — легше, та й не так далеко, як раніше. Радянська Армія в Австрії, в Чехословаччині, за Шумавою, в Судетах. Яровий, тікаючи з концтабору, до Шелепівки пішки дійшов, а ми чекаємо. Аякже, прийдуть, попросять, м'який вагон, плацкарту на блюдечку подадуть. Трудовий пересильний… Повірили і сидимо. Треба поговорити з хлопцями. Ігор, Петро, Микола — ці погодяться. А решта? Та яке мені діло до решти? Ні, так не годиться… Виходить, нехай всі інші тонуть, аби тільки сам виплив?»
Починало смеркати, коли зупинився на Марієнплаці. Купка американських туристів позадирала голови, роздивляючись восьмидесятиметрову башту міської ратуші. Згори на них падав мелодійний передзвін курантів. Під самими хмарами маленькі фігурки рицарів виходили на герць. Молодий пикатий німчик, мабуть гід, показував на них пальцем і розповідай щось про князівський рід Турн унд Таксисів. Після турніру з башти випливли пастухи й пастушки і закружляли в танці. Механічне дійство закінчилось, гід запросив американців до машини.