Чорний лабіринт
- Автор: Сичевський Василь Павлович
- Год: 1963
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Чорний лабіринт». Краткое содержание книги:
В постійній боротьбі на грані життя і смерті формуються характери героїв пригодницького роману Василя Сичевського «Чорний лабіринт». Кинуті в американські табори для переміщених, вони ні на мить не залишають думки про повернення на рідну землю. Наклепами, брехнею і безсоромними провокаціями намагається заплутати їх у свої тенета американська розвідка, та і в цьому двобої перемагає глибокий патріотизм радянських людей.
В романі відтворюється життя конаючого гітлерівського рейху, викривається людиноненависницьке єство фашизму, розвінчується облудна мораль рицарів наживи — американських імперіалістів та їх воєнщини.
Роман «Чорний лабіринт» — друга книга молодого письменника. Перша — повість «Чаклунка Синього Виру» вийшла у видавництві «Молодь» в 1962 році.
Василь Сичевський — учасник Великої Вітчизняної війни, вихованець Київського інституту театрального мистецтва ім. Карпенка-Карого, нині працює режисером Української студії хронікально-документальних фільмів.
Хлопці вийшли з кімнати понурі, мовчазні.
Микола визирнув за двері, потім щільно причинив їх. Очевидно, хотів сказати товаришам щось дуже важливе. Але у нього не вистачало духу вимовити ті слова. Нарешті, наважився.
— Мене тільки-но викликав комендант табору. Вербував. Два місяці повчишся, каже, і додому… на парашуті. А ти про Одесу…
— Гаркуша, до коменданта! — розляглося коридором. Андрій похитнувся, хотів ступити і не міг рушити з місця, ніби щось тримало його за ноги.
— Ти що, не чуєш? — у двері просунулась білява кучма посильного. — Пермяков викликає! — випалив хлопець.
Андрій пішов до дверей.
Комендант зустрів його привітно. Вийшов з-за стола, запросив сісти, причинив вікно, довго порпався в якихось паперах на столі, так ніби йому важко було починати розмову. Потім наблизився до крісла, в якому сидів Андрій, і, розглядаючи обгризені нігті на довгих жилавих пальцях, сказав:
— Я хотів поговорити про цю справу саме з тобою. Ти хлопець розумний, мусиш усе збагнути. — Він поглянув на Андрія. Потім повернувся до стола, взяв розірваний конверт з сургучевими печатками і ніби завагався: говорити чи ні.
Комендант трудового пересильного табору Пермяков був нібито із військовополонених. Сам про себе він казав, що попав у полон під Брестом. Але в таборі про нього ходили інші чутки: одні називали його власівцем, інші твердили, що він із дворян і весь час жив за кордоном, його манери, військовий вишкіл, а головне, знання іноземних мов свідчили про те, що виховання він був інтелігентного. Невисокий на зріст, худорлявий, запалі груди, землисте, брезкле обличчя і мінливі каламутні очі. Щось було в тих очах таке, що видавало в ньому дріб'язкову і підступно мстиву натуру. Він ліз із шкіри, щоб здобути прихильність американців і, певно, вже давно був агентом «Сі Ай-Сі». Хлопці прозивали його Пацюком. Зовні він і справді чимось скидався на пацюка.
— Я викликав тебе з приводу цього листа, — комендант повернувся. Тонкі пальці висмикнули з конверта папірець. — Москва… відмовилась од нас, друже, — сказав він з гіркотою і ніби щирим хвилюванням.
— Не може того бути, — Андрій зірвався на ноги, — не вірю!
Комендант подав йому папірець.
— Читай. Я, браток, і сам не чекав, а ось, бачиш, як воно повернулося.
Андрій пробіг очима рядки. «У відповідь на вашого листа… повідомляємо, що питання репатріації радянських громадян з таборів Баварії, Мюнхена та його околиць… розглядатись не буде…» Рядки зламались, мов суха солома.
— Не вірю. І ніхто не повірить. Усе це брехня! Бути того не може, щоб од нас одвернулись! Це якесь непорозуміння або…
— Що? — очі коменданта тривожно забігали.
— … фальшивка.
— Не думаю, щоб хто вчинив таке паскудство!
— Я певен, що це фальшивка, — гаряче випалив Андрій. — Комусь дуже не хочеться, щоб ми повернулись додому.
— Кому?
— Не мені, звичайно. Американцям, мабуть.
— А ти думаєш, годувати таку ораву дармоїдів їм хочеться?
— То якого ж чорта вони не пускають нас?
— Певно, там не дуже чекають на таких, як ми. Знаєш, Москва сльозам не вірить. Нам здається все просто. Написали, поскаржились, розжалобили московського татка, і він одразу ж розкриє нам обійми. Ох, браток, не так усе просто. Політика — річ складна. Правда, є спосіб потрапити додому, але він не для тебе, — криво посміхнувся Пермяков. — Скажи, як мені з листом бути? Я хотів, щоб ти про нього сам хлопцям розповів. Тобі повірить, а я все ж гаки якась власть у таборі.
— А що ви хочете, щоб я розповів їм?
— Ну, про відмову. Про те, що Москва… Що ти про це думаєш?
— Думаю, що це фальшивка. Так і їм сказати?
— Ти мені дурня не строй. Я таких бачив, — комендант різко змінив топ. — Довгим язиком легко вдавитись. Не забувай. Корчиш із себе патріота. Ти думаєш, я не знаю, чим ти в Дахау займався?
— Чим? — наїжився Андрій.
— Ти там був Соколовим, а тут Гаркушею став.
— Ну й що з того?
— Знаєш, хлопче, мені набридло з тобою патякати. — Пермяков відкрив сейф і витяг звідти тоненьку теку з англійським написом на обкладинці. — Ось тут усе про тебе. Хочеш, зачитаю?
— Читайте, цікаво послухати.
— «Комендантові трудового пересильного табору на Берг-ам-Ляймі, — читав Пермяков. — Військова поліція повідомляє вас, що в архівах відділу гестапо по Дахау знайдено відомості про Соколова, який перебуває у вашому таборі. Соколов, він же Гаркуша Андрій Романович, значиться як агент гестапо». Цього тобі досить?