На уходах
- Автор: Чайковський Андрiй Якович
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: "Піраміда"
- ISBN: 966-8522-84-2
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «На уходах». Краткое содержание книги:
Андрій Чайковський (1857–1935) видатний український письменник, автор багатьох історичних романів та повістей, серед яких значне місце займають пригодницькі повісті про козаків адресовані юному читачеві. Козацькі пригоди, бої з татарами заворожують сучасного читача чудовим знанням давнього побуту та історичних реалій.
До цього видання увійшли захоплюючі повісті «На уходах», «Віддячився» та «З татарської неволі», у яких молоді хлопці стають справжніми козаками, пройшовши неабиякі випробування та побувавши у козацьких походах.
— Ти, Івасю, вернешся? — питає Андрій.
— Як йно не загину, та ляхи мене не вб’ють, так певно вернуся, панщини робити не піду, коли хочеш так і побожусь хрестом святим. Коли б не батенько, я би звідсіля не рухався.
— А мені не судилось бачить його на сім світі, — засумував Максим.
Посли вертали аж через тиждень. Кошовий наділив їх дорогими подарунками, як тоді було в звичаю і вивів аж над ріку. Для забезпеки дав їм на сторожу двадцять козаків.
До тої ватаги пристав і Івась Чорноусенко. Максим дав йому коня та приладив харчів на дорогу.
За рікою пустилися в степ. Посли їхали на возах. Козаки їх супроводжували. Поки їхали в межах запорозьких, москалі ставилися до козаків увічливо. Та чим далі, вони ставали гордими, а козакам грубили, були непривітні, називали їх хахлами. Осавул ледве здержав своїх козаків, які збиралися при нагоді або вибити москалів, або лишити їх самих.
— Коли ж воно годі видержати. На таку зневагу то аж рука свербить, так би йно хляснути по пиці.
— Найкраще до них нічого не говорити та не відзиватись, — уговорював осавула.
— Як не відзиватися, коли ця погань сама у вічі лізе.
Ти йому подай це та те, услужи. Хіба ж справді ми їх холопи, чи що?
Напруження зростало з кожним днем. Один з московської челяді раз на нічліг став сваритися з козаком, а відтак вдарив його по обличчю. В ту ж мить козак ухопив кацапа за бороду та давай кулакувати по пиці. Інші теж кинулися до бійки і зчинилася така метушня, що Господи.
Не можна було їх розірвати, що не робив осавул. Щастя, що до шабель не взялись, а таки так завели кулачню, перемогли москалів і здорово побили. Думний дяк став козаків лаяти по-московськи, а відтак прикликав осавулу:
— Слушай ти, праклятий хахол, єслі ти не здєржіш твоїх разбойнікоф, так я тебе морду разоб’ю, галаву адсєч прикажу, панял, дурак? Тепер пашол вон!
Осавула закипів увесь і вдарив рукою по шаблі:
— Ваша милость, не важся мене лаять, бо як ти мені кажеж дурак, то я тобі скажу: ти — кацапська свиня, я тобі не хахол, а мої козаки не розбійники, а лицарі. Тепер спитаю чи ти мене зрозумів? Поки ти мені звелиш голову одрубати, то ми вас усіх кацапів рознесемо на шаблях.
Ти прикажи своїм холопам, щоб з нами краще поводились і нас не зневажали, а то далебі покинемо і вернемося, а ви їдьте собі самі.
Думний дяк не сподівався такого завзяття від простих людей. У Московщині він би приказав усіх щонайменше добре вибити нагайками, бо там самі кріпаки. А тут чого доброго, то як покинуть, не тяжко буде в пута татарські попасти. Він зараз присмирнів і став говорити ласкаво, а одного закривавленого слугу, що прийшов жалуватись, вибив по пиці.
Козаки зібралися зараз і врадили так:
— Кошовий звелів їм пильнувати послів, щоби їм до лихого не сталося. Ми так будемо робити. Та ми не є на те, щоб їм служити. Ото ж, братці, ми тепер від москалів здалека. Ми собі, а вони собі. Наша річ сторожити, розвідувати дорогу, а вони хай самі про себе промишляють.
Від того часу козаки держались здалеку. Окремо пасли своїх коней, окремо собі їсти варили. На ніч розставляли довкруги москалів вартових, а більше нічого. По довшій подорожі заїхали поміж оселі. Села траплялись щораз густіше. Тут вже розпочиналася Слобідщина. Щастя, що переїздили через Гаврилівку. Івась, прощаючись з козаками, аж заплакав.
Як йому представилося рідне село по стількох літах?
Сюди рвалось його серце і билось радісно. В’їхав у головну вулицю поміж хати. Він стрічав людей, та не міг нікого пізнати. В селі було пусто, бо то робочий день був і люди робили на панщині. Івась помітив велику різницю поміж своїм селом і Михайлівкою. Тут убожество, біднота аж кидалась у вічі. Хатки убогенькі з малесенькими віконцями, з поваленими сплітками. Не було ніде видно дітей. Івась переїздив біля великої корчми, що стояла при шляху. Під корчмою при столі сиділо кілька двораків і пили мед. Їм услугував патлатий жид. Івась нагадав свої дитячі літа і порозумів відразу, чому дітвора поховалася.
Двораки завважили Івася і почали його кликати:
— Гей ти, хлопче, що ти за один, сюди ходи!
Та Івась не послухав. Потис коня і почвалував далі.
Йому пильно було до батька. Він тямив, де батькова хата і поїхав туди в бічну вулицю. Та немало зчудувався, коли з хати вийшла зовсім йому незнайома жінка.
— Слухайте, тіточко, будь ласка, скажи, чи тут живе Степан Чорноус?