Місто дівчат

Працівники комісаріату перебрали папери й знайшли на котромусь зі старих документів ім’я тітки Пеґ, де вона була зазначена як «незалежна підрядниця з організації розваг».

Вони зуміли розшукати її через міський податковий реєстр і тепер цікавилися, чи місіс Б’юелл не була б така люб’язна й не поставила б пам’ятний спектакль у день зустрічі, щоб ушанувати досягнення трудівників воєнного часу? Вони хотіли б, щоб то було щось ностальгійне — буквально двадцять хвилин співів і танців, як у давні часи.

Тітка Пеґ, звісно, охоче взялась би за це. От тільки почувалася вона не якнайкраще. Її міцне високе тіло почало здавати. Вона страждала від емфіземи легень — не дивно, адже ціле життя диміла мов паротяг, — а ще від артриту, і зір її теж слабнув. Вона пояснила це так: «Лікар каже, що зі мною нема нічого аж такого поганого, дитинко, але й нічого аж такого доброго теж нема».

За кілька років до того через слабке здоров’я вона звільнилася зі школи й була далеко не така активна, як раніше.

Ми з Марджорі й Натаном кілька разів на тиждень вечеряли з тіткою Пеґ та Олів, і на тому всі розваги, що були їй під силу, вичерпувалися. Увечері вона зазвичай простягалася на канапі із заплющеними очима, намагаючись віддихатись, а Олів читала їй спортивні новини. Тому ні — на жаль, тітка Пеґ не могла поставити пам’ятний спектакль у Бруклінській корабельні Зате я могла.

Це виявилося легше, ніж я думала. І набагато веселіше.

Свого часу я допомогла тітці вигадати сотні сценок, тож мої вміння нікуди не зникли. За акторів і танцюристів я найняла кількох вихованців театрального гуртка зі школи, де працювала Олів. С’юзен (моя подружка, яка захоплювалася сучасними танцями) обіцяла взяти на себе хореографію, хоч ми й не збиралися ставити нічого складного. З церкви по сусідству я поцупила органіста й разом із ним понаписувала кілька простеньких, банальних пісеньок. Ну і, певна річ, придумала костюми, зовсім невибагливі: комбінезони й робочі халати і для хлопців, і для дівчат. Я пов’язала червоні хустинки дівчатам на голови, такі самі — хлопцям на шиї — і voilà, от вам і робітники й робітниці з 1940-х років. 18 вересня 1965 року ми притягнули весь наш театральний реквізит до старої занепалої корабельні й почали готуватися до спектаклю. Ранок на набережній видався ясний і вітряний. Із затоки здіймався вітер, зриваючи людям з голів капелюхи. Юрба зібралася доволі пристойна, і на зустрічі панувала карнавальна атмосфера. Військовий оркестр грав давні пісні, а жінки-помічниці розносили печиво й холодні напої. Декілька високопоставлених офіцерів флоту казали про те, що ми виграли ту війну і що в граємо всі війни, які відбуватимуться до кінця часів. Перша жінка-зварювальниця, яку допустили до роботи на корабельні під час Другої світової, виступала з короткою промовою — вона говорила дуже схвильовано і надто вже скромно як на пані, якій вдалося такого досягнути. Десятилітня дівчинка з обдертими колінами і в благенькій сукенці, яка була б якраз на неї аж наступного літа, заспівала державний гімн.