Вибрані твори

Оце є найпростіший зразок комунізму, того ладу, до якого ми повинні простувати, поволі відкидаючи старі звички, коли кожен дбає тільки про себе, один розкошує, нічого не роблячи, другий злиднює, хоч праці в його надміру — все через приватню власність, через те, що люде знають тільки «моє» і «твоє», а не тямлять ще, що все мусить бути спільне, «наше».

До того, щоб так було, йде Радянська Влада. Перші закони, що вона видала, були такі, що мали втворити життя на зразок бджолиного. Трутнів: капіталістів, поміщиків, фабрикантів, крамарів — було викинуто геть. Лишилися самі трудящі — робітництво й селянство.

Всі вони мали працювати на спільну користь, складаючи вироби своєї праці в загальні комори — державні розподільчі пункти, звідки кожен одержував би собі все, що потрібно для життя. Робітництво мало виробляти машини, одяг, взуття, цукор, сіль, гас і т. інше. Селянство мало постачати хліб, м'ясо, городину і т. інше. Кожному призначалася певна пайка, всі б годували кожного й кожний працював би для всіх.

На превеликий жаль, не вдалося, як знаємо, цього зробити. Через що? Та зовсім не через те, щоб Радянська влада була нездатна або комуністи дурні. Не вдалося через нашу відсталість, некультурність та через страшну руїну господарства, що спричинила війна й боротьба з білогвардійщиною. Не можна здійснити одразу комунізм у країні, де не вистачає спожиткових річей на повне задоволення населення, бо не буде тоді братства між людьми — почнуть один в одного видирати блага земні. І тільки тоді, коли чоловік має все, що йому потрібно (і навіть не більше того), він охоче працюватиме стільки, скільки є в нього сили (і навіть не менше того) — тільки тоді матимемо рай на землі — комуністичний лад.

І не думали комуністи відразу розчинити двері до того раю. Недурно вони вже давно побиваються за електрофікацією, нею електрична машина заколисала всі двигуни на наших фабриках та заводах, освітлювала, опалювала, тягла плуга, трактора, крутила молотилку, віялку, січкарню, млини, замінила коней, волів, сокиру й пилу ручні і так без кінця.

Але нічого цього в нас не було. Голодні робітники — а їх до того ще й зменшилося дуже, бо багато пішло на червоний фронт, багато загинуло, багато пішло на радянську службу, щоб держати пролетарську владу — ці робітники не могли настачити як слід селянству й мусіли брати в нього харчі набір.

Тим часом і сільське господарство занепало так, що стало бракувати врожаю навіть самим селянам. А тут ще причинилась посуха — й почався голод.

Держати далі робітників на державній пайці — це значило б, з одного боку, їх не задовольняти, бо однаково на всіх не хватило б, а з другого боку — брати в селянина вже просто з рота. Робітник не працював би, бо був би голодний і з огидою дивився б на роботу, що не дає йому змоги по-людському жити. Селянин би не працював, бо в нього однаково забиралось би все, крім найнеобхіднішого. Зненавидів би він своє поле, що не дає йому зиску, тільки тяжку працю. Вскочили ми в зачароване коло, що нагрожувало розірвати революційний союз селянства з пролетарством і втягнути нас в нечувані злидні й харпацтво[277].