Останній заколот

— Відчини.

— Навіщо?

— Кажу: відімкни!

Добре змащений замок навіть не клацнув, і Фрося відкрила скриню.

— Знайди згарду, — звелів Гольдройз.

Фрося опустилася на коліна, витягнула згарду з бічної шухлядки, подала Гольдройзові. Однак той відвів її руку.

— Тобі, — сказав, — твоя згарда, Ванько Ванькович наказав, аби лишилася в тебе.

Фрося притулила згорток до грудей. Згадала, як несла згарду крізь хуртовину в Таращу, як тримав її жадібними пальцями слідчий Форняк, а їй зовсім не було шкода золота, бо просила випустити Якубовича. Самого Якубовича не жаліла, це вона і тоді, і тепер знала точно, але хотіла відкупитися від нього, аби зберегти чистим сумління.

А тепер? Чи шкода їй тепер згарди?

Подумала й вирішила: шкода. Якось уже звиклася з думкою, що має таку коштовну річ, і уявляла згарду на собі весь час чомусь однаково: на темно-синій оксамитовій сукні з високим коміром. Золоті монети виблискують у неї на грудях та на плечах, теленькають за найменшого руху, а всі навколо дивляться на неї зачудовано, бо така згарда може прикрашати тільки королеву…

Тремтячими руками Фрося розгорнула згорток, золото задзеленчало й засвітилося в її долонях, вона накинула згарду на шию, на запрану бавовняну сукенку, й дивно — згарда заграла і на ній, не на синьому оксамиті, як уявлялося, а на дешевенькому ситці — все одно вона робила Фросю королевою.

Гольдройз подивився на Фросю уважно й схвально нахилив голову.

— Чудо! — мовив. — Кажу щиро, бачив й краще на Рахілі, але щоби так!.. Корову й діаманти не прикрасять, а тебе!.. — Він поцокав язиком, що, напевно, означало найвищу ступінь захоплення.

Фрося перебрала пучками монети на грудях, вони задзвонили, мов дзвіночки, і Фрося згадала свій недавній сон, коли лежала на галявині, вкритій синіми дзвіночками, а потім літала, чуючи їхню неземну музику. От і зараз згарда видзвонювала щастя й радість, та раптом Фрося уявила себе в ній у гарнізонному клубі, серед дружин червоних командирів, побачила їхні здивовані, обурені й навіть люті погляди — згарда перестала дзвонити, на очах зблякла, й Фрося без жалю зняла її. Загорнула в ганчірку й поклала на місце.

— Не візьмеш? — здивувався Гольдройз.

— Ні.

— Чому?

Що могла пояснити йому Фрося? Либонь, Гольдройз не збагне, що в неї почалося зовсім нове життя, де золоту взагалі нема місця, про нього не думають і не мріють, для Сергія та його товаришів воно ніби й не існує, отже, для неї, Фросі, також.

— Не можу, — тільки й відповіла.

Проте Гольдройз здогадався сам:

— Не обов’язково всім показувати. А може, взагалі настануть часи, коли й твій червоний командир усвідомить ціну золота. Якщо ми його до того часу не зничтожимо!

Фрося подумала: тепер Сергія можна знищити хіба що разом з нею. Так і сказала Гольдройзові.

— Дурне дівча, — гмикнув той, — бери, запас кишені не обтяжить. Заховай, кажу, не заіржавіє… Золото ніколи не іржавіє, воно вічне.

— Вічне лише кохання! — упевнено сказала Фрося й зашарілася. Невже бовкнула дурницю?