Останній заколот

— Обов’язок?

— Обов’язок!.. — весело й голосно зареготав Йона Янкелевич. — А чхати я хотів на обов’язок. Нема обов’язків у ділової людини, та й взагалі, чоловік, коли жінка йому набридає, сто причин вигадає, аби себе виправдати. Гроші мене з Рахіллю пов’язали, дали за нею знаєш скільки!

— То ж революція все відібрала…

— У дурних. І розумні, правда, втратили, але не все. А Рахіль товста-товста, а кебету має. Я свої гроші по банках тримав, акції купував, землю, магазин навіть у Києві мав. Де та земля і де той магазин? А акції? Ними тільки… — Йона Янкелевич зробив виразний жест. — Збереглася, правда, дещиця, не брехатиму, збереглася, от ми й знову на поверхні плаваємо і кермо намагаємось твердо тримати. А Рахіль моя безцінна золотом та камінцями бавилася, я їй такі вигідні справи міг влаштувати — за рік капітал би подвоїла, а вона лише рученькою своєю пухленькою махала. От і цілую я тепер оту рученьку, бо на пальчиках стільки всякого, що пів-Бердичева купити можна. — Замріяно закотив угору очі. — А чим ти свого комполку прив’яжеш? — запитав раптом зовсім іншим тоном.

— Не такий він, як ви, — заперечила Фрося, — і гроші нам — тьху…

— Дотепер було тьху, коли батько всім забезпечував. Ти свого благовірного м’ясом годувати схочеш, а на його платню не розженешся.

— Город у мене, — обвела навколо рукою Фрося, — овочі і яблука всю зиму матиму.

Гольдройз також огледівся довкола, що далося йому значно важче, й схвалив.

— Город у тебе справний. І взагалі ти нівроку, тому червоному командирові щастя саме до рук далося. Бачу я, Фросю, не переконати тебе, хоч і хотілося…

— Де батько? — запитала Фрося.

— Отак я тобі й повідомив… Приведеш ескадрон, а вони шашки наголо й порубають Ванька Ваньковича. А мені ще компаньйон потрібен.

— Міліція його розшукує, все одно заарештують.

— Отак байдуже кажеш?..

Фрося замислилася. Після того, як врятувала ескадрон від бандитських куль, мала довгу розмову з Сергієм і висповідалася. Розповіла, що був у них дім під Таращею і жили заможно, що селяни лютували на батька й довелося втекти, але батько все одно носив камінь за пазухою, ненавидів нову владу, от і вирішив допомогти бандитам. Але про Якубовича змовчала, виправдовувала себе тим, що не можна ятрити Сергієві серце, та була нещирою сама з собою. Боялася: кине, лишить самотньою, переважить у ньому ота класова свідомість, про яку тепер пишуть усі газети. Але хіба може хоч щось на світі переважити кохання? У неї — ні, але ж у Сергія?..

А він сидів мовчки, потім закурив і тільки світлячок цигарки освітлював кімнату. Докурив аж до пучок, загасив цигарку й сказав:

— Я з комісаром балакав, і він твій вчинок схвалює. Пішла ти протії контри, отже — паша. Те, що було, забудь, я в твоєму минулому копирсатися не буду. Люблю я тебе, Фросю, й вірю тобі.

Сергій обійняв її міцно, й вона притиснулася до нього, і не було тоді на світі щасливіших за них. А потім Сергій сказав:

— Ми твого батька все одно спіймаємо. Не сьогодні, то завтра. Якщо дізнаєшся про нього, мені скажеш.