Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
- Автор: Смолич Юрий Корнеевич
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: "Наукова думка"
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні». Краткое содержание книги:
І враз — неждано і чудно для ранку — сплеснули мідні звуки оркестру. Вони виникли просто з туману, з осінньої мряки, з дрібного й густого дощу. Вони проглинули гуркіт обозу, розірвали самий обоз і гучно вийшли на головну вулицю. До військової рампи простував маршовий батальйон. Тисячі дві солдатів ішли строєм. На чолі кожної полу-роти йшов її командир. Це від'їздило на фронт поповнення якогось полку. Дві перші роти були молодесенькі юнаки. Між ними не було старшого від дев'ятнадцяти років. Вони трималися струнко і відбивали крок. Дві другі роти були суспіль бородаті. Вони йшли, човгаючи величезними чобітьми. Бороди їхні дивилися в землю. Але оркестр грав веселий марш «Морського короля». Оркестрові було все одно: бородаті чи безвусі, шоста година вечора чи ранку. На війні нема ні бородатих, ні безвусих, ні ранків, ні вечорів. Офіцери стали струнко і віддали прапорові честь.
Тримаючи руку біля козирка, Гора-Гораєвський скривив свої тонкі й безколірні губи:
— Які бучні похорони… По четвертому розряду…
Пропустивши батальйон, компанія звернула на залізничну колію, до лазаретів.
Броньки Кульчицького з компанією не було. Він своєчасно змився. Він був проти такого марнотратства. Він уже знав, що значить піти до сестер у компанії Гори-Гораєвського. Це — вино, шоколад, помаранчі. Карбованців двадцять п'ять вилетить у трубу. Для чого? Бронька тихо повернув назад…
Теменко вийшов рівно о пів на восьму. О восьмій же починалася муштра. Лишалося тільки півгодини, щоб встигнути до роти.
Ранок був вогкий, слизький, але Теменкові дихалося приємно. Справді ж, так приємно після безсонної, прокуреної й пропитої ночі вийти на свіжий вітер і потягти в легені вогкість осіннього ранку. Крім того, в кишені в Теменка пухлилася пачечка асигнацій. Небагато, правда, кабованців з п'ятдесят. Але ж учора ввечері там була тільки десятка.
Теменко легко перестрибнув через калюжі. Він же нікого не обмахлював. І ніяких передьоржок. Вони ж грають, а не ми за них. Дорослі люди — не малюки. І грошей же у них до чорта! Бігме!
Голова Теменка була трохи важкувата, а в роті було кисло, очі поколювало піском. Але, загалом, йому було легко і весело.
ОСОБА ІНШОЇ СТАТІ
Останню лекцію Шая кінчав об одинадцятій. Сина аптекаря він готував з математики, мов і всіх інших предметів. Шая вийшов на ґанок і випростав плечі. Було поночі. Сіялася мжичка, паровози гули глухо, небо було близьке, шинель смерділа собакою — була осінь.
Будинок стояв довгий, білий, слизький проти чорної забаюреної базарної площі, немов брила криги над каламутним плесом. На другому ґанку бовваніла ще одна, невиразна і темна, постать.
Шая поставив комір і одчайдушно пірнув у сльоту і мряку.
— Піркес?! — почулося з другого ґанку. — Піркес, це ви?
Шая став. З другого ґанку до нього збігла дівоча постать.
Це була Катря Крос.
— Здрастуйте! Ви додому? Так нам до алейки разом. Півдороги ви можете не мокнути. — Катря підняла парасолю, клацнула замком, і широкий чорний купол звився у них над головами.
— Дякую! — вони пішли. — Що ви тут робите?
— Те саме, що й ви. Через стіну від аптекаря живе кондитер. Його дочка ніяк не може опанувати мов, математики та й усіх інших предметів. Вона, мабуть, забагато їсть булочок і пиріжків…
Катря засміялась, і Шая щось промимрив від себе. Він ще не освоївся і не знав, як поводитись. З дівчатами, тобто з особами жіночої статі, він не був говіркий. Якийсь час вони йшли мовчки. Дрібні й часті краплі рясно шаруділи по чорному і тугому куполу над ними.
— Скільки ви берете з аптекаря?
— П'ятнадцять…
— А з кондитера?
— Дванадцять.
Мовчанка запала знову — довга й безвихідна. Шая морщився, еонів і червонів. Він ховав підборіддя в комір шинелі, ховав ніс. Чорт же його знає, про що говорити з дівчатами! Особливо коли вперше. З Катрею він балакав уперше. За три-чотири роки знайомства він тільки скидав кашкет при зустрічі.
— У начальника станції мені платять двадцять п'ять! Правда, в машиніста Пивоварова я маю лекцію за десять…
— Ви маєте аж чотири лекції?
— А що? Одну треба на обід, другу на квартиру, а ще ж треба заплатити за право навчання!
— Я й забула! У вас же нема батьків…