Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
- Автор: Смолич Юрий Корнеевич
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: "Наукова думка"
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні». Краткое содержание книги:
Дисципліна в старших класах занепала. Без обіду нас не зоставляли, бо не було коли відсиджувати безобідні години.
А проте директор добрав іншого способу дошкуляти нам. За допомогою Піля він розпочав широку планову боротьбу з недозволеною, а інколи нелегальною літературою, що невідомо звідки почала проникати до гімназії. Так був виявлений і знищений «Кобзар» Шевченка, «Что делать?» Чернишевського, «Исповедь» Толстого та ціла пака маленьких зелених брошурок. Треба відзначити, що до виявлених українських книжок Піль причетний не був. Побачивши у когось з гімназистів українське видання, він тільки одвертався і тихо казав: «Сховайте».
Зате він розстарався у восьмому класі на перший том «Капитала» Маркса і ще на якусь, зовсім нелегальну, закордонного видання, брошурку.
Найкумедніше в усій цій справі було те, що Коля Макар, найзаядливіший на цілу гімназію книжник, так ні разу й не попався директорові. Макар навчився носити заборонені книжки «на собі» — за бортом тужурки, догори ногами. Він так і читав їх нишком на лекціях, не виймаючи з-за борта, тільки розстебнувши поли та скосивши очі собі на живіт. Він захоплювався тепер Платоном і Спенсером.
Лекції ми відбували механічно, віддаючися кожний своїм особистим справам. Педагоги або справді не помічали цього, або вдавали, на все махнувши рукою. На перемінках ми збиралися гуртками й розповідали новини та анекдоти. Найпершою темою був Гришка Распутін[252]. Чутки й побрехеньки про нього Кульчицький та Воропаєв приносили щодня десятками. Сюжети цих фабльо розгорталися неодмінно в лазнях, монастирських келіях, заміських кабаках або у великопанських будуарах.
Після женщин розмови переходили на очко. Кашину не щастило абсолютно. Він не вмів утриматися від чарки коньяку. Він п'янів і програвався вщент. Він вже позаганяв усі свої речі, зимову шинель, чоботи, навіть футбольні буци. Отрута азарту була непереможна. Кульчицький і Воропаєв дуже барвисто уміли розповідати про Кашинові невдачі. Як Володька поставив, як Гора-Гораєвський попросив його показати «ответ» і, взявши Кашина двома пальцями за комір, вивів його з кімнати і за дверима ще й позичив йому коліном під зад…
Кашин бігав очима, червонів і намагався перевернути все це на жарт. І Воропаєв з Кульчицький жартують, бо нічого такого зовсім не було. І Гора-Гораєвський тільки жартував, щоб усіх насмішити. І сам Кашин на те дав свою згоду, з Горою наперед умовившись, щоб пожартувати…
— А от учора, — нарешті щастило йому звести розмову на інше, — сміху було! Іду я по вулиці з Горою-Гораєвським, коли це двоє жандармів Митьку Ізвольського тягнуть.
— Ізвольського, — компетентно відгукнувся Воропаєв, — вишлють на Сибір. Мені Гора говорив. Такий, розумієте, сукин син! Він розводив агітацію в маршових батальйонах. Позавчора, розумієте, таке на рампі було! Десятьох маршистів жандармам прийшлося застрелити…
— Та що ти кажеш? Розкажи!..
Всі зацікавлено потіснилися до Воропаєва. Тільки Зілов та ще Потапчук залишилися на місці. Зілов глянув на Потапчука, Потапчук на Зілова, і вони зразу ж розвели очі в різні сторони. Зілов з Потапчуком могли б дуже докладно розповісти про ці події. Але вони мали, мабуть, причини мовчати.
Втім, розповідь була перервана при самому початку. Прозвучав другий дзвінок, перемінка кінчилася, двері відчинились, і на порозі з'явився Ян Казимирович. Ми зірвалися з місць.
Ян Казимирович був наш новий викладач німецької мови й літератури. Ельфріду Карлівну з гімназії звільнено. Вона була справжня німкеня з Прибалтійського краю.
Ян Казимирович був поляк, біженець з російської, захопленої німецьким військом, частини Царства Польського. Десь у Піотрокові[253] Ян Казимирович мав салон куафери. Як це трапилося, що він зайняв пост педагога, цього ніхто не знав і розгадати не міг.
Для нас лекції Яна Казимировича були найкращою розвагою. Яну Казимировичу було сімдесят років, і він страждав старечим слабоум'ям. Він не умів розрізнити, що добре, що погане, що робиться щиро, що навмисне. На його лекціях ми веселилися як могли. Ми танцювали ойру, грали в очко, даючи карту й Яну Казимировичу, виходили з класу без дозволу, влаштовували чемпіонат французької боротьби. Коли боролися такі силачі, як, скажімо, Зілов проти Кашина, всі кидали свої справи й сходилися серед класу кружка. Ян Казимирович залишався один, самотній, на кафедрі. Ніхто не обзивався до нього, ніхто не виходив відповідати, ніхто не відгукувався на його виклики. Понудьгувавши якийсь час, попозіхавши й попочухавши собі праву брівку, Ян Казимирович спускався з кафедри і собі втискувався в коло спостерігачів боротьби. Скоро він захоплювався не гірше від інших. Всі штовхалися, штовхався й він, всі сперечалися, сперечався й він, всі кричали, кричав і він. Він метушився довкола борців, як найзапекліший «болельщик»:
252
Гришка Распутін — Распутін (Нових) Григорій Юхимович (1872–1916) — фаворит царя Миколи II та його жінки Олександри Федорівни, політичний авантюрист. Як «провидець», «цілитель», він набув необмеженого впливу на царя, царицю та їхнє оточення, втручався у вирішення державних справ. Прагнучи врятувати авторитет царської сім'ї, монархісти вбили Распутіна. «Распутівщина» була одним із виявів повного розкладу правлячої верхівки.
253
Піотроков. — Йдеться про місто Пьотркув-Трибупальскі у ПНР.