Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
- Автор: Смолич Юрий Корнеевич
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: "Наукова думка"
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні». Краткое содержание книги:
Окремо, під стіною, в козлах, стояли чорні японські карабінки з пригвинченими широкими штиками.
Вітька Воропаєв зробив крок уперед і, виструнчившись перед командиром, хвацьки відкозиряв:
— Дозвольте сказать, вашекородь!
— Кажіть!
— Так що прохання, вашкородь! — рапортував Воронаєв з усією майстерністю стройової витяжки. — Ми просимо ви строїти нас з гвинтівками і провести маршем через місто Ми вміємо давати ногу і обіцяємо не підкачати, вашскородь!
Штабс-капітан Дерев'янко посміхнувся. Він був задоволений із своїх майбутніх учнів.
— Стройся! — гукнув Дерев'янко. — Смир-но!
Тісним, парадним строєм, з гвинтівками на лівому плечі ми виходили через півгодини на головну вулицю нашого міста. Підошви наші молотили брук, ноги майже не згиналися в колінах, живіт втягнутий, груди випнуті, голови назад. Зграї вуличних хлопчаків зустрічали нас здивованими й вітальними вигуками. Прохожі на тротуарах спинялися Гімназистки вражено ширили очі.
— Ногу! — репетував осатаніло штабс-капітан Дерев'янко. — Ножку! Ать-два-три!.. Левой!.. Левой!.. Левой!.
І ми давали «ножку». Ми грохкали лівими підборами щосили об збите та вищерблене каміння головної вулиці.
Ми давали ногу, ми відбивали крок, ми задирали голови ще вище, ми відмахували правою рукою щонайдальше, скільки могли. Японські карабінки муляли нам наші незвичні шістнадцятилітні плечі. Широкі леза штиків коливалися й блискали проти сонця вище наших голів. Ми входили зімкнутим строєм у чуже, щойно завойоване місто. Позаду дим і кров. Позаду бій. Тут вітальні крики. Розчулені сльози. Зашарілі дівочі личка. Вони кидають троянди свого захоплення під ноги нам — героям. Ми — герої! Генерал Суворов на Чортовому мості[240]. Скобелев на білому коні, сер Френч[241], Козьма Крючков[242], осавул Єпіфанцев, Володя Малафеев, Васька Жайворонок…
Вітька Воропаєв на правому флангу — високий, стрункий і ставний — стріпував білими кучерями й ніс на своїх повних губах розкішну посмішку бойового переможця та неперевершеного бального диригента.
Поруч з ним Теменко зовсім почервонів. На тротуарах траплялися знайомі, і перед ними чогось було надзвичайно соромно. Зате третій від флангу — Кульчицький — розплачувався за всіх і молодецьки ламав зір до дівчат. Макар ішов, замислившись і гублячи ногу. Його обличчя було невиразне і якесь нетутешнє. Старики Гегель і Кант марширували поруч із ним. Зразу за Гегелем і Кантом ішов Зілов. Він також був зосереджений і похмурий. Сотні запитань народжувалися й роїлися в його голові, але запитати було нікого. Крім того, в строю балачки заборонено. Потім ішли й інші. Оборонці Порт-Артура, герої Севастополя, балканські повстанці, трансваальські інсургенти. Потім — розгублений Туровський, зніяковілий Сербин, молодцюватий Кашин, сердитий Потапчук. Нарешті похнюплений, похмурий Піркес.
Левко Репетюк ішов окремо. Штабс-капітан Дерев'янко призначив його на «отдєльонного». Репетюк був без гвинтівки. Замість того при боці в нього була шабля. Це було особливо кумедно: синій гімназичний кашкет з білими кантами, срібний герб — дві пальмові гілочки з ініціалами поміж них — і шабля!
Ми відбиваємо крок, багнети похитуються, і публіка на тротуарах дивиться на нас. Яка хвилина! Два роки, від першого дня війни, ми мріяли про цю хвилину. Ми йдемо захищати віру, царя і отечество! Гуп-гуп-гуп-гуп! За віру — гуп! За царя — гуп! За отечество — гуп! І ще раз — гуп! В чотири ціпи. Макаре, що кажуть твої філософи про віру, царя і отечество? Солдат Яків таки втік. Він дезертир. Його ловлять георгіївські кавалери. Вася Жайворонок — теж георгіївський кавалер. Він уже вмер. Він віддав своє життя за віру, царя і отечество. Ножку! Левой! Левой! Левой! Гімназистки на тротуарах, безсумнівно, закохаються в кожного з нас. Вони будуть писати нам на фронт листи «о любви к отечеству и народной гордости». Вони в'язатимуть теплі панчохи і посилатимуть нам. Але ж — де Катря Крос? Чому немає Катрі Крос? Ах, ні — он і вона. Серце Сербина захлинулося. Випнути груди! Підтягти живіт! Рівніше ногу! Голову вище! Левой! Левой! Левой!
240
Генерал Суворов на Чортовому мості. — Мається на увазі картина російського живописця-баталіста Олександра Євстафійовича Коцебу (1815–1889) «Перехід Суворова через Чортів міст» (1857).
241
Френч Джон Дентон (?852-1925) — англійський фельдмаршал, під час першої світової війни командував англійськими експедиційними військами у Франції.
242
Козьма Крючков. — Ю. Смолич у книжці «Я вибираю літературу» (с. 118–119) згадував про нього: «І найбільшим героєм у нашій уяві був, певна річ, Козьма Крючков — донський козак, що, як писалось по газетах, в рукопашному бою зарубав півтора десятка німців і тим прославився та став патріотичним символом на всі роки війни».