Фантастика Всесвіту. Випуск 3
- Автор: Вежинов Павел
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Електронна книга "КОМПАС"
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Фантастика Всесвіту. Випуск 3». Краткое содержание книги:
Посеред чемної тиші, що запанувала, коли пролунали перші акорди Моцартового «Полювання», розпочав свій концерт квартет зі Школи мистецтв. Хоч голоси гостей лунали дедалі гучніше й безладніше, а чорні лакеї дона Санчо створювали неймовірний безлад, ледь пропихаючись між столами з тацями, на яких розносили оповиті запашною парою страви, доктор Урбіно зумів зосередитися на музиці й прослухав її до кінця програми. Його увага з кожним роком слабшала, і дійшло до того, що, граючи в шахи, він мусив записувати кожен свій хід, аби не забути, куди щойно надумав піти. А проте він ще міг провадити серйозну розмову й не губити нитки концерту, хоч йому й далеко було до дивовижного хисту одного німецького диригента, великого приятеля доктора Урбіно в часи його життя в Австрії, який читав партитуру «Дон Жуана» і водночас слухав «Тангейзера».
Другий твір програми — квартет Шуберта «Дівчина і Смерть» — оркестранти виконали, як йому здалося, з награним драматизмом. Досить-таки неуважно слухаючи музику крізь торохтіння накривок по тарелях, він затримав погляд на рожевощокому юнакові, який привітав його поштивим кивком голови. Він десь бачив того хлопця, безперечно бачив, але не міг пригадати де. Така забудькуватість навідувала його часто, він раптом забував імена людей навіть близько йому знайомих, забував назву якоїсь своєї улюбленої мелодії, і це іноді сповнювало його таким моторошним страхом, що якось уночі він захотів радше вмерти, аніж терпіти до ранку цю муку. Ось і тепер доктор Урбіно мало не дійшов до такого стану, коли раптом рятівний спалах пам’яті осяяв йому свідомість: хлопець торік був його учнем. Він здивувався, що бачить його тут, у середовищі обраних, але доктор Олівелья нагадав своєму вчителеві, що то син міністра охорони здоров’я — він готував тут дисертацію з судової медицини. Доктор Хувенал Урбіно привітав юнака веселим помахом руки, і молодий лікар підвівся на ноги й відповів шанобливим поклоном. Але ні в ту мить, ні згодом доктор Урбіно не збагнув, що це той самий практикант, який цього самого ранку був з ним у домі Херемії де Сент-Амура.
Підбадьорений ще однією перемогою, яку здобув над старістю, доктор Урбіно віддався ліричному настрою, легкому й прозорому, останнього твору музичної програми, що його не міг упізнати. Пізніше молодий віолончеліст із квартету, який щойно повернувся з Франції, сказав йому, що то був струнний квартет Габріеля Форе, композитора, про якого доктор Урбіно доти навіть не чув, хоча завжди був дуже уважний до новин з Європи. Постійно стежачи за чоловіком, а надто коли помічала, що він поринає в думки посеред товариства, Ферміна Даса перестала їсти і поклала свою земну руку на його долоню: «Ти вже думаєш про щось інше». Доктор Урбіно всміхнувся їй з другого берега свого екстазу, і саме тоді знову почав думати про те, чого вона боялася. Він згадав про Херемію де Сент-Амура, якій лежав о цій годині в труні, вдягнений у свою фальшиву військову форму та з придбаними десь у крамниці металевого брухту орденами на грудях під осудливими поглядами дітей, зображених на портретах. Доктор Урбіно обернувся до архієпископа, щоб сказати йому про самогубство приятеля, але той уже все знав. Про це було багато розмов після святкової меси, і до нього навіть звертався від імені антільських емігрантів полковник Херонімо Арготе з проханням дати дозвіл на поховання небіжчика на кладовищі, в освяченій землі.
— Саме прохання здалось мені виявом неповаги, — сказав священнослужитель.
Потім, уже буденнішим тоном, поцікавився, чи відомі причини самогубства. Доктор Урбіно відповів на це точним Словом, що його винайшов, як йому здалося, в цю саму мить: геронтофобія, страх перед старістю. Доктор Олівелья, що розподіляв свою увагу між найближчими до себе гостями, на мить відвернувся від них, щоб утрутитись до розмови між своїм учителем та святим отцем.
— Шкода, що досі трапляються самогубства, спричинені не коханням, — сказав він.
Доктор Урбіно не здивувався, почувши власну думку з уст улюбленого учня.
— Сьогодні було навіть гірше, — докинув він. — Херемія де Сент-Амур удався до ціаністого золота.
Сказавши ці слова, він збагнув, що співчуття взяло гору над розчаруванням, яке опанувало його після прочитання листа, і подякував за це не дружині, а чуду музики. А потім став розповідати архієпископові про святого мирянина, з яким просиджував довгі вечори за шахівницею. Говорив про те, що його мистецтво давало радість дітям, згадав про рідкісну ерудицію небіжчика в усіх питаннях, про спартанський спосіб його життя і навіть сам здивувався, з якою чистою душею зумів рішуче й цілковито відокремити покійного приятеля від його минулого. Потім звернувся до алькальда і висунув пропозицію, що слід би купити архів фотопластинок Херемії де Сент-Амура, щоб зберегти образ покоління, яке, можливо, вже ніколи не буде щасливим поза тими своїми портретами, покоління, в чиїх руках було майбутнє міста. Архієпископ щиро обурився, як то може ревний і освічений католик назвати самогубця святим, але підтримав пропозицію зберегти архів негативів. Алькальд поцікавився, у кого можна буде їх купити. Таємниця пекла докторові Урбіно язик, мов розпечена жарина, але він спромігся ^тримати її в роті й не виказати спадкоємиці архівів.