Фантастика Всесвіту. Випуск 3
- Автор: Вежинов Павел
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Електронна книга "КОМПАС"
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Фантастика Всесвіту. Випуск 3». Краткое содержание книги:
Тільки йому вдалося те, що протягом цілого століття здавалося неможливим: воскресити Театр комедії, ще в часи колонії перетворений на приміщення для півнячих боїв та розплідник півнів. З цією метою він організував широку громадську кампанію, в якій взяли участь усі прошарки населення міста без винятку, — тобто зумів провести таку собі загальну мобілізацію, захід, що його багато хто вважав за гідний кращої мети. Зрештою новий Театр комедії відкрили, але спочатку в ньому не було ні стільців, ні освітлення, і глядачі мусили приносити із собою те, на чому мали сидіти, і те, чим збиралися присвічувати собі під час антрактів. Було запроваджено ті самі порядки, що й під час великих прем’єр у Європі, отож дами дістали зайву нагоду похизуватися своїми бальними сукнями та хутрами, вдяганими в розпалі карибської спеки, але довелося також дозволити вхід слугам, котрі мали приносити стільці й лампи, та ще стільки наїдків, скільки господарі вважали за потрібне спожити, щоб витримати нескінченну програму — а ці вистави іноді розтягувались до заутрені. Театральний сезон відкрився гастролями французької оперної трупи, що відзначилася новинкою — арфою в оркестрі, але найбільшу славу здобула собі, завдяки бездоганному голосу та драматичному талантові, сопрано-туркиня, яка співала на сцені боса з діамантовими перснями на пальцях ніг. Уже з першої дії сцену було майже не видно, а співаки втрачали голос від диму безлічі ламп, які чадили пальмовою олією, але історики міста воліли обминути увагою ці дрібні неполадки й занесли до своїх хронік лише те, що заслуговувало пам’яті. То була, поза всяким сумнівом, найзаразніша витівка доктора Урбіно, бо оперна лихоманка поширилась і проникла навіть у бідняцькі квартали міста — хто б міг подумати! — породивши ціле покоління Ізольд та Отелло, Аїд та Зігфрідів. А втім, вона ніколи не сягнула крайнощів, яких хотілося б докторові Урбіно, а саме: побачити, як прихильники італійської опери та вагнеріанці сходяться під час антракту в чесному двобої, молотячи одні одних палицями.
Доктор Хувенал Урбіно ніколи не захотів обійняти офіційної посади, хоч мав чимало пропозицій і йому не ставили жодних умов; він рішуче осуджував тих лікарів, які користалися зі свого професійного престижу, щоб підійматися по сходинках політичної кар’єри. Хоч він завжди вважав себе лібералом і мав звичай голосувати на виборах за кандидатів цієї партії, так він поводився скорше за традицією, ніж із переконань, і був, можливо, останнім з нащадків аристократичних родин, який ставав навколішки, коли вулицею проїздила карета архієпископа. Він називав себе переконаним пацифістом, поборником остаточного замирення між лібералами й консерваторами на благо вітчизни.
А проте у своїй громадській діяльності поводився так незалежно, що ніде не вважали його за свого: ліберали дивились на нього як на печерного аристократа, консерватори казали, що йому бракує тільки оголосити себе масоном, а масони таврували його як таємного клерикала, котрий перебуває на платній службі в папського престолу. Менш кровожерливі з його критиків заявляли, що він не більш і не менш як аристократ, котрий розважається на поетичних конкурсах, у той час як нація спливає кров’ю в громадянських війнах, що їм кінця-краю не видно.
Лише два його вчинки, здавалось, суперечили такому уявленню про нього. Перший: переселення зі старовинного палацу маркіза Касальдуеро, що був їхнім родинним гніздом понад сто років, у новий будинок, споруджений у кварталі скоробагатьків. Другий: це коли він узяв собі за дружину вродливу дівчину з простолюду, дівчину без імені й без багатства, з якої нишком глузували сеньйори з довжелезними прізвищами, аж поки, проти своєї волі, мусили визнати, що будь-якій з них вона давала сім очок наперед умінням триматись у світському товаристві та силою характеру.
Доктор Урбіно завжди чудово усвідомлював ці та багато інших своїх похибок, які підривали його громадський авторитет. Зрештою, ніхто краще за нього не знав, що він остання дійова особа історії, наділена прізвищем, якому судилося згаснути. Його діти були двома недолугими паростками зачахлого роду. Син, Марко Авреліо, — лікар, як і його батько, — йдучи за прикладом усіх первістків у кожному поколінні, дожив до півсотні років, не зробивши нічого путнього, навіть дитини. Єдина дочка, Офелія, одружена з високим службовцем Нью-Орлеанського банку, досягла клімаксу, спородивши на світ трьох дочок і жодного хлопця. Проте, хоч доктор Урбіно й переживав, що в бурхливому потоці історії ось-ось урветься струминка його крові, найдужче його тривожило, коли він замислювався про смерть, те, як житиме Ферміна Даса сама-одна, без нього.