Фантастика Всесвіту. Випуск 3

Стривожена задушливою спекою в домі, сеньйора де Олівелья обійшла гостей, благаючи, щоб перед обідом вони зняли піджаки, але ніхто не зважився подати приклад. Звертаючись до доктора Урбіно, архієпископ сказав, що це певною мірою обід історичний: сюди зійшлися — після того, як загоїлись рани і вгамувалася ненависть, — уперше об’єднані за одним столом, представники двох ворожих таборів у громадянських війнах, які заливали країну кров’ю від початку проголошення її незалежності. Ця думка збіглася з ентузіазмом лібералів, а надто молодих, адже їм пощастило обрати президента із своєї партії після сорокап’ятирічного засилля консерваторів. Доктор Урбіно виявив скептицизм: ліберальний президент не здавався йому ані кращим, ані гіршим за президента консерваторів, тільки що був гірше вдягнений. Втім, він не хотів сперечатися з архієпископом. Хоча залюбки нагадав би йому, що гостей на цей обід скликали не в залежності від їхніх поглядів — ішлося тільки про високе походження, а це завжди було понад випадковостями політики та жахами війни. Якщо подивитись на речі з цього боку, то тут і справді не бракувало нікого.

Злива вщухла раптово, як і почалась, і за мить сонце вже засяяло в безхмарному небі, але буря пронеслася шалена, кілька дерев були вирвані з корінням, а затока вийшла з берегів і перетворила подвір’я на болото. Та найнещаднішого удару стихія завдала по кухні. Кілька цегляних печей, у яких топили дровами, було поставлено за будинком просто неба, і кухарі ледь устигли винести казани з-під дощу. Вони втратили дорогоцінний час, відкачуючи воду із затопленої кухні та похапцем розпалюючи нові вогнища на задній галереї. Але о першій дня всі термінові проблеми було якось розв’язано і бракувало тільки десерту, дорученого турботам черниць монастиря Святої Клари, котрі були пообіцяли надіслати страви не пізніше одинадцятої. Виникли побоювання, що придорожній рівчак біля королівського шляху вийде з берегів, як не раз траплялося навіть у менш суворі зими, й у такому випадку сподіватися на десерт раніше другої пополудні не доводилось. Як тільки дощ перестав, вікна порозчиняли, і дім наповнився свіжим після грози повітрям, яке ледь пахло сіркою. Розпорядилися, щоб духовий оркестр почав грати свої вальси на терасі, але музика тільки посилила замішання, бо через відлуння в будинку мідного грому доводилося розмовляти криком. Змучена безліччю тривог, усміхаючись крізь сльози, Амінта де Олівелья звеліла подавати обід.