Чаликушу

Кямран не пускав її.

— Це неможливо, ФерідеІ — сміявся він. — Таке буває тільки один раз. Як же можна відпустити тебе після того, як ти попала мені в руки.

Феріде здалося, що вже немає снаги боронитися, і вона соромливо сховала своє обличчя Кямранові на груди й промовила:

— Ти думаєш, я сама не каялася, що пішла тоді?

Кямран не бачив її обличчя, лише відчував, як його

руку, що нею він пестив кохані вуста й чоло, обпалили гарячі сльози.

Вони йшли дорогою й обіймалися. Лише якийсь час ішли нарізно, бо їм трапилося двоє рибалок. Мовчав і Кямран, і Феріде. Яке щастя йти поруч. Відчуття близькості тіла хвилювало їх обох. Ось і та стежка у винограднику, де років десять тому Кямран побачив її.

— Феріде, ти, часом, не пам’ятаєш це місце? — ніжно торкнувся Кямран дівочого плеча.

Вона ж глянула туди, де вдалині в’юнилася стежка, й усміхнулася.

— Отже, не забула? — все запитував Кямран.

Феріде тихо зітхнула й задумливим поглядом, ніби

усміхалася мрії, подивилася Кямранові в обличчя:

— Хіба можна забути, як я зраділа в ту мить.

Кямран взяв рукою її голівку.

Він боявся, що вона одвернеться й тоді не можна буде глянути їй в очі.

— Тут і наше лихо почалося, — промовив він тихо і повільно. — Я знаю, твої очі стільки страждали, стільки бачили всього, що можуть зрозуміти й мене. Коли я покохав тебе, ти була ще легковажна пустунка, здатна хіба на забавки та сміх. Тебе несила було упіймати, вгамувати. Як палко любив я тебе. Щоранку прокидався й відчував, що кохаю дужче й дужче. Мені й соромно було і боязко. Ти ж іноді так позирала на мене або говорила таке, що мене брав відчай. Але ти була така мінлива. Вряди-годи в твоїх дитячих очах поруч з постійним сміхом та шельмуванням спалахувало й щось нове — либонь, прокидалося ніжне й чутливе дівоче серце. Та за мить усе гасло. Я казав собі: «Ні, це неможливо, ця дитина не зрозуміє мене, лише знівечить життя». Так, я не сподівався від тебе такої вірності. Не міг і подумати, що ти присвятиш мені все життя, віддаси серце? А ти, може, тому й утікала, щоб я не помітив, як червоніє твоє обличчя і тремтять пречудові вуста. Я гадав, що то тільки легковажність пташки, і страждав з того. Розкажи ж мені, Феріде, як ти втримала в маленьких грудях чаликушу таку глибоку вірність і тонку душу.

Кямран замовк. Його ніжне чоло зросилося потом. Ще нижче похилився він головою й промовив зовсім тихо:

Але якби ці були у мене муки. Мене почали брати ревнощі навіть тоді, коли до тебе підходила моя тінь. Я жахався, що на світі немає таких почуттів, які б з часом не ослабли. Я говорив собі: «А що, як я потім любитиму її не так? Що оце чарівливе млосне почуття зникне?». Я намагався прогнати твій образ із свого серця. Так гасять ватру — бояться, що вона сама згорить, щоб більше вже не запалати. Феріде, в горах є одна трава, не пам’ятаю, як називається. Коли вона квітує й надихатися того духмяного трунку, то не зможеш уже нічого відчувати. Отак і ми, охоплені бажанням повернути собі здатність відчувати чарівні пахощі, починаємо шукати інший квіт, дихати іншими пахощами, навіть якщо то пахощі «жовтої квітки». Я знаю, та чарівна трава гине через свої пахощі,— люди рвуть її й розтирають у пучках. Феріде, твої очі, які від страждання ще поглибшали, і твоє любе личенько, зморене сумними думками, нагадують мені ту квітку, яку гублять, а вона пахне ще дужче. Ти розумієш мене, правда ж? Адже твої очі вже не сміються і ти не смієшся, хоч я кажу такі беззмістовні слова.