Чаликушу

Мюжгян замовкла. Навіть у найтяжчі хвилини вона вміла тримати себе в руках, але тепер ця молода жінка плакала, мов дівчинка.

— Кямране, ми вже ніколи не залишимо Феріде саму, — сказала вона, простягаючи до брата тремтячі руки. — Якщо буде треба, то ми й силоміць її притримаємо. Яке б не було в неї минуле, ви не повинні розлучатися. Адже я бачу, що й ти не знесеш розлуки, і вона…

Кямран стояв, ніби заціпенів. Скільки мрій було, і скільки тепер болю… Хіба це не занадто для вразливого мрійника. Кямран прогнав задуму і, мов хворий, який багато днів лежав непритомний, озирався навсебіч і кліпав очима.

Мюжгян дістала з-під хустки пакета, на якому червонів сургуч.

— Я порушила обіцянку, й даю тобі його зараз.

Вона знову закуталася в хустку й хотіла йти, але Кямран притримав її.

— Мюжгян, я тебе прошу. Ти більше за всіх знаєш всю цю пригоду, тож прочитаймо те, що в пакеті, разом.

Мюжгян засвітила лампу на столі, й Кямран розірвав конверта. В ньому лежали ще один товстий пакет і лист, написаний грубим почерком.

«Сину мій, Кямран-бею!

Вам пише стара люкина, що полишила вже суєтне суспільне життя й одну частину своїх днів присвятила книжкам, д другу тим, хто вийшов із кривавої мішанини, названої життям, поранений. Певне, ще задовго до того, як лист попаде вам у руки, старого вже не буде на світі. Тільки надія, що я зроблю добре діло й цим допоможу нещасній і такій дорогій моєму серцю істоті, примушує мене писати ці рядки вже при смерті.

Колись у далекому селі в убогій халупі стрілося мені стамбульське дівча. Воно було чисте, мов сніг, і прекрасне, як мрія. Уявіть собі холодну зимову ніч, коли надворі віхола. Ви відчиняєте вікно, і раптом з пітьми до вас лине солов’їна пісня. Щось подібне відчув і я, коли вперше зустрів цю чарівну й чисту дитину. Яка лиха доля, чи, може, випадок завели цей дібраний і прекрасний витвір природи в темне село? Я бачив, що серце їй обливалося слізьми, очі ж і вуста сміялися. Вона спробувала ошукати мене дитячими байками про самопожертву. І я подумав: «Бідна ж ти моя дитина! Хто повірить твоїм казкам? Адже я не той дурний коханий, якого ти залишила в Стамбулі!» її очі, чисті, мов у дитини, яку розбудили й не дали додивитися солодкий сон, та ще нерішучі рухи і тремтливі губи розповіли мені все.