Чаликушу
- Автор: Гюнтекин Решад Нури
- Год: 1973
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Григорий Халимоненко
- Жанр: Исторические любовные романы
Электронная книга - «Чаликушу». Краткое содержание книги:
Феріде ще раз зітхнула, мов схлипнула вві сні дитина, й поклала Кямранові на плече свою важку голову.
Кямран відчував, як вона все міцніше й міцніше притискається до нього, ще дужче обхоплює руку.
Його вуста несподівано прошепотіли:
— Я люблю Гюльбешекер…
Зарипіла хвіртка, і вони кинулися.
Чаликушу схопилася, немов пташка, налякана пострілом. То прийшла Нермін, а потім і всі останні. Феріде кинулася до неї, схвильовано обняла її й цілувала дівчині обличчя та коси.
Ніхто не розумів, чому така рада Чаликушу. Вона хапала дітей і підкидала їх угору, а ті збуджено верещали. Чаликушу наче й не була недавно зморена.
Коли всі заходили в хату, вона трохи зачекала кузена в сінях і пошепки сказала:
— Мерсі, Кямране.
VII
Другого дня Феріде знову пішла до міста й повернулася лише в полудень. Дарма що була стомлена. Вона, як завжди, позгукувала дітей у сад і почала робити гойдалку.
Кямранові нарешті вдалося втекти від одного старого балакучого панка, який прийшов провідати Азіз-бея, і він теж пішов у сад. На гойдалці він побачив Феріде й Недждета. Та щосили розгойдувалася, а хлоп’я страшенно верещало й хапало її за шию, мов котенятко.
Тітка Айше, як і десять літ тому, закричала:
— Феріде, годі, дочко! Бо ще впаде хлоп’я!..
Чаликушу веселим голосом одказала:
— Тітусю, чого ви боїтеся? Адже головний хазяїн Недждета стоїть і не скаржиться. Чи не так, Кямране?
Вона гойдала дітей по черзі, щоб задовольнити всіх. Найбоязкіша була сімнадцятирічна Нермін. Щоразу, коли гойдалка летіла вгору, вона голосно кричала.
Нарешті Феріде стрибнула додолу. Коси їй розсипалися й прилипли до спітнілого обличчя. Вона обтрусила руки й запитала:
А що, здається, всі вже гойдалися?
Кямран нерішуче промовив:
— Феріде, ти забула про мене…
Чаликушу безпорадно усміхнулася. їй не хотілося відмовити кузенові, але й погодитися вона не наважувалася. її погляд пробіг по вірьовках між гіллям дерев. Вона чекала, чи не підтримає хтось Кямрана.
— Не знаю, що й казати… — промовила вона. — Боюся, вірьовки порвуться. Як ти гадаєш, Мюжгян?
Мюжгян упіймала рукою вірьовку, спокійно глянула Кямранові у вічі й сказала:
— Справа не у вірьовках… Феріде вже й так стомилася. Сам подивися, Кямране. Я гадаю, що не можна більше її мучити.
Феріде хотіла заперечити, але зрозуміла потаємний зміст слів і поглядів Мюжгян, знічено, мов пустотливе дитя, похилила голову:
— Так, я дуже стомилася.
її обличчя й справді якось відразу примерхло, в очах погасли задерикуваті вогники.
Мюжгян пильно глянула на Кямрана й тихо промовила:
— Ти бездушніший, аніж я думала.
— Чому? — запитав Кямран так само тихо.
Мюжгян одвела Кямрана вбік…
— Хіба не бачиш, що з нею діється. Ти й так понівечив їй життя, розбив серце!..
— Мюжгян…
— Ми стільки не бачились… Феріде не витримала більше жити в розлуці, забула образу й біль і приїхала. Вона вже майже здорова. Але ти знову ятриш рану, яка тільки-но загоїлася. — На очах Мюжгян заблищали сльози. — Я думаю, як їй буде завтра, коли вона залишатиме нас тут. Так, завтра вона. Кямране, їде. І більше вже не розповідає мені, що в неї на серці. їде так раптово, що навіть для мене це*—несподіванка. Я запитувала, чого вона так квапиться, Феріде відповіла, що отримала від чоловіка листа. Але я впевнена, що це не так. Вона тікає від тебе, бо скільки ж можна страждати? Я кажу це не без наміру, Кямране. Адже розлучатися їй буде, мабуть, важко. Феріде вольова, навіть дуже вольова, та все-таки жінка. Ти заборгував їй! Понівеченим життям! Зроби ж усе, щоб хоч цей час перед розлукою вона була мужня й спокійна.
Кямран стояв білий як полотно.
— Ти говориш тільки про знівечене життя Феріде. А моє!
— Ти сам цього хотів.
— Мюжгян, змилуйся…
— Зрозумій, що я вела б розмову інакше, якби все склалося не так. Але що ми можемо зробити? Феріде — дружина іншого, у неї зав’язаний світ. Я бачу, що й ти нещасний. І не гніваюся на тебе. Але немає ради.