Книга дивних нових речей
- Автор: Фейбер Мишель
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-617-690-977-4
- Переводчик: Олег Лесько
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Книга дивних нових речей». Краткое содержание книги:
— Отже, — промовила Бернз, — умови в Сі-2 справді такі примітивні, як кажуть?
— Хто каже, що вони примітивні?
— Усі, хто там був.
— А хто там був?
— Ґрейнджер...
— Ґрейнджер не заходила далі за перші будинки. — Пітера занепокоїло, що він не зумів, кажучи це, приховати у голосі осудливі нотки. — Не думаю, що вона хоч раз переступала поріг оазянського будинку.
Бернз здивовано звела брови, почувши «оазянського», але швидко похопила значення слова.
— То як там насправді? Як вони живуть?
— Ну, їхні житлові приміщення доволі... мінімалістичні. Я б не вживав слова «примітивні». Мені здається, це тому, що їм так подобається.
— Отож, електрики немає.
— Вона їм не потрібна.
— А що вони роблять цілими днями?
Пітерові довелося неабияк напружити всі свої сили, щоб не показати Бернз, як це запитання його роздратувало.
— Працюють. Сплять. Їдять. Розмовляють один з одним. Те саме, що й ми.
— Про що ж вони розмовляють один з одним?
Пітер уже розтулив рот, щоб відповісти, але виявилося, що та частина його мозку, куди він звернувся по відповідь, наповнена нерозбірливим белькотінням і неясним шелестом чужою мовою. Як дивно! Коли Пітер був разом із оазянами й чув їхні розмови, він так призвичаївся до звуку їхніх голосів і ознайомився з мовою їхніх тіл, що йому вже майже здавалося, ніби він розуміє, про що вони говорять.
— Я не знаю.
— А ти можеш сказати по-їхньому: «Привіт, приємно познайомитися»?
— Ні, вибач, не можу.
— Тартальйоне весь час намагався нас навчити цій фразі...
Туска пирхнув.
— Це він так думав, що ця фраза означає саме це. Він просто повторював те, що ці хлопці сказали йому, коли вони зустрілися, хіба ні? Дідько, та це ж могло бути: «Ходи-но сюди, чуваче, давненько ми вже не ласували італійцем!»
— Боже мій, Туско! — промовила Бернз. — Та покинь ти вже нарешті свої людожерські жарти. Ці істоти цілком безпечні.
Туска перехилився через стіл, уп’явши погляд у Пітера.
— До речі, я пригадав, що ти, Пітере, не відповів на моє запитання. Ну, на те, яке я поставив, перш ніж Френк Синатра так неввічливо перервав нас.
— Е-е... нагадай мені, будь ласка...
— Звідки ти знаєш, що ці хлопці «хороші»? Я маю на увазі, що вони роблять такого хорошого?
Пітер якусь мить порозмірковував над цим. Цівки поту лоскотали йому зашийок.
— Я так гадаю скоріше тому, що вони не роблять нічого поганого.
— Справді? У чому ж тоді полягає твоя роль?
— Моя роль?
— Атож. Священик же має бути посередником між людьми і Богом, так? Чи Христом, Ісусом, байдуже. Тому що люди чинять гріхи і потребують прощення, еге ж? Тож... які гріхи чинять ці хлопці?
— Ніяких, наскільки мені відомо.
— Тож... не зрозумій мене хибно, Пітере, але... що ти тоді там робиш?
Пітер знову витер спітніле чоло.
— У християнстві йдеться не лише про прощення. У християнстві йдеться про те, як прожити повноцінне й щасливе життя. Річ у тому, що багато хто не розуміє: бути християнином — це величезний кайф. Це глибоке задоволення. Це коли щоранку ти прокидаєшся сповнений радісного захоплення перед кожною хвилиною, що чекає на тебе попереду.
— Ага, — незворушно промовив Туска. — Ця вся радість аж пре з Міста Потвор.
Бернз, непокоячись, щоб чоловіки не розпочали серйозну суперечку, торкнулася Пітерового ліктя, вказавши на його тарілку.
— Твій коржик холоне.
Пітер поглянув на згорнутий трубочкою млинець. Той засох і скидався на гумову жувальну кістку для собак.
— Мабуть, доведеться залишити його недоїденим, — сказав Пітер.
Підвівшись, він усвідомив, що йому страшенно хочеться спати і що він помилився, гадаючи, ніби спроможний спілкуватися з людьми. Пітер силоміць намагався стояти рівно, а не хитатися як п’яний.
— Мабуть, мені треба трохи полежати, — промовив він. — Даруйте мені.
— Декомпресійна хвороба, — сказав Туска, підморгнувши.
— Відпочинь як слід, — порадила Бернз і, вже коли Пітер волочив ноги до виходу, гукнула йому: — І не думай навіть відчужуватися від нас!
Повернувшись до свого номера, Пітер повалився на ліжко, проспав близько півгодини і прокинувся від того, що його нудило. Він виблював в унітаз неперетравлений млинець, попив трохи води й відчув себе краще.
Шкода, що він не прихопив із собою хоча б одну стеблину : щоб у роті було свіжо, досить її пожувати, можна навіть не пити води. У поселенні Пітер, попри спеку, призвичаївся пити зовсім мало, менше ніж літр на день, мабуть. Усе випите понад того просто видавалося надміром: немов у маленьку пляшечку намагалися залити відро води. Тіло не настільки велике, щоб умістити все це, і організм змушений шукати спосіб, як позбутися надлишку.