Червоногрудка

— Ну, подумайте. Можливо, вона пережила природний катаклізм, втратила кохану людину, зазнала насильства або довго жила в страху.

— Як, наприклад, вояк на війні?

— Так, така травма цілком можлива у вояків.

— Або в партизанів.

Останню фразу Харрі сказав сам собі, бо таксі з лікарем Еуне вже поїхало.

— У «Скотсман», — сказав Халворсен.

— Ти збираєшся провести сімнадцяте травня в пабі «Скотсман»? — невдоволено спитав Харрі, ставлячи сумку за вішаком.

Халворсен знизав плечима:

— А є інші пропозиції?

— Ну, якщо обов’язково має бути паб, обрав би що-небудь більш пристойне. Або ще варіант: попроси начальство, щоб тебе записали на чергування. Пристойна надбавка за роботу в свято і жодного похмілля.

— Я над цим подумаю.

Харрі плюхнувся в крісло.

— Коли ти його полагодиш? Воно так жахливо скрипить.

— Його неможливо полагодити, — пробурчав Харрі.

— Пардон. Як там з Віднем?

— Зараз. Спочатку розкажи, як у тебе.

— Я перевіряв, чи є у Евена Юля алібі. Він стверджує, що в день зникнення дружини був у місті, сидів у кафе на Уллеволсвеєн, але не зустрічав нікого зі знайомих, хто б міг це підтвердити. У кафе мені сказали, що в них надто багато відвідувачів, щоб запам’ятовувати їхні обличчя.

— Це кафе через дорогу від «Скрьодера», — зауважив Харрі.

— І що з того?

— Так, до відома. А що Вебер?

— У них нічого. Вебер каже, якщо Сіґне Юль привезли до фортеці в машині, яку бачив сторож, то в неї на одязі мають бути волокна тканини із заднього сидіння, або земля чи масло, якщо її везли в багажнику. Взагалі, щось та має бути.

— У тому автомобілі підстилали мішки для сміття, — сказав Харрі.

— Вебер каже те саме.

— Пам’ятаєш, у неї на сукні були сухі травинки?

— А як же. Можливо — зі стайні Мускена. Або звідки-небудь ще. Таких місць — мільйон.

— Це не просто травинки. Це сіно.

— Яка різниця, що це може бути, Харрі? Сіно — та сама суха трава. Не варто ворушити.

— Чорт, — буркнув Харрі й поглянув у вікно.

— То що там з Віднем?

— Пусте, теж не варто ворушити… Халворсен, ти вмієш варити каву?

— Що?

— Елен любила сама варити каву. Вона купувала її десь тут, у Ґрьонланні. Може…

— Ні! — відповів Халворсен. — Я не збираюся варити для тебе каву.

— Спробуй. — Харрі підвівся. — Скоро буду. За дві годинки.

— Це все, що ти хотів мені розповісти про Відень? Не варто ворушити?

Харрі похитав головою:

— На жаль, тут теж безвихідь. Звикай.

Щось змінилося. Харрі прямував Грьонланслейром, намагаючись зрозуміти, що ж саме. Якась зміна сталася в людях за той день, що він був у Відні. Дійшовши до Карл-Юханс-ґате, Харрі нарешті зрозумів, що змінилося. Настало літо. Вперше цього року Харрі відчував запах асфальту, квітів у квітковому магазині в Ґренсені. А дійшовши до Палацового парку, він відчув запах скошеної трави — такий сильний, що не зміг стримати усмішки. Чоловік і дівчина в робочому одязі про щось жваво розмовляли, хитаючи головами і дивлячись на крони. Дівчина зняла куртку, пов’язала її довкола стану, і Харрі помітив, що коли вона дивилася вгору, чоловік крадькома кидав погляд на її футболку, що облипала тіло.