Квентін Дорвард
- Автор: Скотт Вальтер
- Год: 1956
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: А. О. Білецький
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Квентін Дорвард». Краткое содержание книги:
Друга половина XV століття у Франції — час королювання Людовіка XI — є епохою останньої вирішальної і запеклої боротьби короля з феодалами, наймогутнішим з яких був тоді герцог Бургундський Карл, званий Сміливим. Обидві ці історичні особи — і Людовік XI і Карл Сміливий — є головними дійовими особами в романі «Квентін Дорвард», дія якого відбувається близько 1468 року — того періоду, коли боротьба короля з феодалами була ще в самому своєму розпалі і розв'язання її для обох сторін було ще далеко не ясне.
— Го-го! В такому разі я цілком погоджуюся з вами, мій королівський кузене, — сказав Карл, гучно зареготавши, як то він зустрічав і інші грубі жарти короля, і додав, тупнувши погою: — Згоден, в такому розумінні голова коннетабля була б дуже корисна і в Перонні.
Звичайно, король безперервно не заводив таких розмов, де до сміху та жартів домішувалися натяки на серйозні справи, але протягом усього бенкету в ратуші й потім під час побачення короля з герцогом у власних покоях Карла Людовік користувався кожною нагодою, щоб непомітно для герцога перейти до важливіших питань.
Справді, хоч яким нерозсудливим був цей рішучий крок Людо віка, що поставив його через шалену вдачу герцога й взаємну непримиренну ворожнечу між ними в дуже небезпечне становище, вихід з якого міг бути не тільки сумнівним, але й фатальним, проте ніколи жоден стерничий, опинившись біля невідомих берегів, не поводився так обережно, впевнено й відважно. З надзвичайною майстерністю й точністю він вимірював усі глибини та мілини настроїв і намірів свого ворога, не виявляючи ні страху, ні вагань, коли внаслідок своїх досліджень він знаходив більше підводних скель і небезпечних мілин, ніж надійних пристаней.
Нарешті минув донь, такий стомливий для Людовіка, який повинен був увесь час напружувати свої розумові здібності, бо становище його вимагало великої пильності й уваги. Не менш важким він був і для герцога, змушеного стримувати свій гнів, до чого він не звик.
Зате коли Карл, попрощавшися з королем за всіма правилами етикету, подався до своїх покоїв, то дав повну волю своєму гніву, який йому так довго доводилося здержувати. Ціла злива добірної лайки й образливих прізвиськ, як дотепно сказав його блазень ле Глор'є, посипалася того вечора на голови тих, кому зовсім не призначалася. Придворним герцога довелося витримати справжню бурю, яку з пристойності він не міг обрушити на голову свого царственого гостя навіть під час його відсутності, але яка лютувала в грудях герцога і потребувала виходу. Нарешті ле Глор'є пощастило вгамувати гнів герцога різними дотепами. Карл почав реготати на всю горлянку і кинув жартівникові золотий; потім дозволив роздягти себе, випив величезний кубок пряного вина, ліг у постіль і заснув.
Далеко більше заслуговує на увагу вечір, проведений королем Людовіком; оскільки дикі поривання неприборканих пристрастей, які скоріше є проявом звіриної суті нашої натури, цікавлять нас далеко менше за діяльність глибокого й могутнього розуму. Блискучий почет з придворних герцога проводив Людовіка до приміщення, обраного ним в Пероннському замку. Біля воріт фортеці велика варта з лучників та інших воїнів віддала йому честь.
Коли Людовік зійшов з коня, щоб пройти по звідному мосту через дуже глибокий і широкий рів, він поглянув на вартових і сказав, звертаючись до Коміна, що супроводив його разом з іншими бургундськими рицарями й вельможами:
— Вони теж носять хрест святого Андрія, але не такий, як у моїх шотландських лучників.
— Однак вони так само готові померти, захищаючи вас, ваша величність, — відповів бургундець, чуйне вухо якого спіймало відтінок занепокоєння в голосі короля, котре Людовік, без сумніву, хотів би приховати, якби міг. — Вони носять хрест святого Андрія як належність до ордену Золотого Руна, ордену мого государя — герцога Бургундського.
— Хіба я не знаю цього? — сказав Людовік, показуючи на ланцюг ордена, який він надів, щоб виявити повагу до свого хазяїна. — Це ж одна з ланок ланцюга кревності й приязні, який пов'язує мене з моїм добрим братом. Нас єднає не тільки рицарство, ми брати по духу, кузени за народженням і друзі за щирістю почуттів і добросусідськими відносинами. Ні, панове, далі вам не слід іти. Я не можу дозволити вам супроводити мене далі, ніж до нижнього двору, ви й так уже буди дуже ласкаві до мене.
— Герцог звелів нам, — сказав д'Емберкур, — супроводити вашу величність до ваших покоїв. Ми сподіваємося, ваша величність дозволить нам підкоритися наказові нашого государя?
— В цій дрібній справі, — сказав король, — я сподіваюся, що навіть ви, його піддані, можете дозволити собі виконати не його наказ, а мій. Я щось погано себе почуваю, панове, я дуже втомився. Велика радість іноді втомлює не менше, ніж велике горе. Сподіваюся, завтра я зможу повною мірою втішатися вашим товариством. І особливо вашим, пане Філіпп де Комін! Мені сказали, що ви літописець нашого часу, ми ж, які бажаємо вписати наше ім'я в історію, мусимо подбати, щоб прихилити вас до себе: кажуть, що ваше перо буває гострим, коли ви схочете. На добраніч, панове рицарі, всі разом і кожен зокрема!