Коли сонце було богом

День за днем посувалася копітка робота, і все марно. Та ось, нарешті, з’явився перший, несміливий вісник успіху: в мулі знайшли біло-жовті грудки якоїсь смолистої маси. Їх розігріли на вогні — і тоді всі відчули п’янкий солодкий аромат. Томпсон не сумнівався, що то кадило, яке жерці вживали на свято вшанування бога дощу.

Незабаром як з рогу достатку посипалися найрізноманітніші знахідки. З кожним відром витягували якусь здобич: ювелірні вироби, вази, списи, ножі й чари з обсидіану або яспису. А потім з дна озера дістали кістяк молодої дівчини — остаточне підтвердження думки Ланди.

Томпсон тріумфував. Пригадалася сповнена всіляких перешкод і труднощів дорога, яка привела його до успіху, усі відмови й образи від людей, котрі вважали дослідника за дурисвіта або ж невиправного мрійника. І ось цей мрійник добився свого — зробив археологічне відкриття, рівних якому було небагато в усій Америці.

Дальші пошуки вчений постановив провадити в скафандрі водолаза. Свої підводні переживання й пригоди Томпсон описує так барвисто і з такою драматичною напругою, що ліпше буде надати слово йому особисто. «Коли я ступив на перший щабель драбини, — пише дослідник у своїх спогадах, — хлопці, які обслуговували помпу, по черзі підходили і з кислою міною потискували мені руку. Неважко було відгадати їхні думки: вони прощалися зі мною назавжди, не вірячи, що я повернуся живий. Відпустивши драбину, я потонув, мов лантух із свинцем, лишивши за собою низку сріблястих пухирців.

Світло навколо мене спочатку було жовте, потім стало зелене, далі пурпурово-чорне, і ось я опинився в цілковитій темряві. У вухах різонув біль — то зростав тиск. І ще одне дивне відчуття: занурюючись, я дуже швидко втрачав на вазі і коли, нарешті, став на кам’яній колоні, яка впала сюди з руїн олтаря, здавалося, що я бульбашка, а не людина, одягнена у важкий скафандр.

Приємно було думати, що я єдиний на всьому світі, хто живий прийшов сюди і живий повернеться назад. Поруч з’явився водолаз-грек, і ми потиснули один одному руки.

Там, де раніше відром вибирали мул, утворився закіп з прямовисними стінами заввишки метрів шість. І в тих стінах, мов родзинки у тісті, стирчали різноманітні камені — кутасті, круглі, довгасті…

Уявіть собі, як ми рухалися наосліп у темряві, з усіх боків оточені цією стіною мулу, длубалися в тріщинах вапнякового дна, шукаючи речей, яких не захопило відро. І ще уявіть собі, що кожної хвилини якась порушена кам’яна брила зсувалася на наші голови. Правда, це було не так страшно, як могло б здаватися. Поки ми йшли на певній відстані од стіни, нам не загрожувала небезпека.

Наші робітники вірили, що в темних глибинах «священного озера» живуть гігантські змії і потвори. Водолаз-грек і я захопилися роботою, збираючи розмаїті пам’ятки старовини, і забули про звичайну обережність. Раптом щось велике й слизьке непомітно навалилося на мене і з непоборною силою вдавлювало в багнюку. На мить мене до кісток пройняли дрижаки. Потім я відчув, як грек почав відштовхувати той невідомий тягар і звільнив мене. То був велетенський гнилий стовбур дерева, який одірвався від стіни мулу і впав на мене саме тоді, коли я нахилився».