Коли сонце було богом
- Автор: Косидовский Зенон
- Год: 1963
- Язык: украинский
- Год: Дитвидав
- Переводчик: О. Федосенко
- Жанр: История
Электронная книга - «Коли сонце було богом». Краткое содержание книги:
Повість написана на рівні найкращих науково-художніх творів.
Як тільки почало світати, Томпсон схопився з постелі і, випивши трохи кави, негайно ж поліз на сусідню піраміду. Досхочу намилувавшись панорамою руїн, він почав пильно вдивлятися в далечину. І ось із грудей мандрівника вихопився вигук задоволення: поміж деревами, як срібне око, заблищало кругле дзеркало невеличкого ставу.
— Священне озеро… Храм бога дощу… — пошепки звернувся він до мексіканця.
Смугле брезкле обличчя тубільця засяяло добродушною усмішкою.
— Так, синьйоре, священне озеро… Люди всяке про нього балакають… Одні твердять, що в певні пори року вода там обертається на кров. А інші бачили, як з глибини виринав танок сумних дівчат. Тоді пуща починає бриніти співом невидимих жерців, музикою флейт і барабанним дробом.
Тим часом уже зовсім розвидніло. «Я стояв на даху храму, — пише Томпсон у своїх спогадах, — коли саме сходило сонце і перші промені його далеко на виднокрузі зарум’янили небо. Навколо панувала глибока ранкова тиша; день ще не обізвався своїми голосами. Небо й земля немовби затримали подих, чекаючи чогось невідомого. А потім зійшов величезний р. озпалений диск сонця, і вмить увесь широкий світ задзвенів од співу. Пташки на деревах і комахи на землі почали свій великий гімн сонцю».
Через деякий час прибульці спустилися крутими сходами додолу і вузькою стежкою рушили до ставу. Нічого дивного, що це озеро викликало серед тубільців забобонний страх: воно мало дуже похмурий вигляд. То була справжня прірва — глибока яма, наповнена водою. Круті скелясті береги заввишки близько двадцяти метрів стіною оточували незвичайне озеро. Чорна вода його була вкрита водоростями, листям і гнилими стовбурами дерев. Томпсон кинув лот і впевнився, що глибина озера становить приблизно двадцять п’ять метрів.
Над берегом видніли руїни олтаря; оздоблена різьбою гать вела звідси до великого храму, що стояв на піраміді.
Ретельно оглянувши береги, Томпсон сів на камені й знову почав міркувати про мету своєї експедиції. Він вийняв з кишені книжечку, в якій було повідомлення епіскопа Дієго де Ланда, хтозна-котрий раз прочитав: «Якщо в тому краї колись було золото, то більшість його має лежати на дні озера в Чічен-Іца».
Релігія індіанців майя, на відміну від релігії ацтеків, була майже безкровна. В жертву своїм багатьом ідолам люди майя приносили квіти й овочі. Але був тут один виняток: коли наставала посуха й треба було умилостивити бога дощу Чак-Мооль, який, за повір’ям, жив на дні озера, жерці посилали йому наречену — найвродливішу дівчину. Народ не шкодував їй багатого посагу: у воду кидали коштовності і всякі речі домашнього вжитку.
Повідомлення Ланди викликало недовір’я. Вчені гадали, що це типовий романтичний народний переказ, позбавлений будь-яких реальних підстав.
Проте молодий Томпсон одразу повірив йому. Думка Ланди глибоко вплинула на палку уяву юнака й так зачарувала його, що він поклав розгадати таємницю озера на місці. Хоч знайомі й кепкували трохи з його фантазії, але Томпсон пустився в подорож до Юкатану, щоб добути з глибин озера стародавній скарб майя.
Поки метис розкладав багаття та збирався готувати обід, американець сидів на кам’яній брилі олтаря і, втупивши погляд у глибокі води озера, намагався уявити, як відбувалось свято вшанування бога дощу.
… Сходами піраміди піднімається процесія на чолі з королем, жерцями й сановниками. Усі в пишному святковому вбранні, в пістрявих головних уборах з пташиних пер. Посередині погойдується щільно запнутий паланкін, у якому сидить богова молода наречена.
У супроводі ритуального співу жерців, під музику флейт і барабанів, процесія прямує уздовж греблі. Потім зупиняється біля олтаря, мовчки жде, поки з-за обрію викотиться червоний диск сонця і перші його промені вогниками заграють на поверхні води.
Тоді жерці виводять з паланкіна бліду, перелякану дівчину, накидають на неї весільне покривало, на голову надівають вінок із квітів. Люди, що зібрались уздовж берега, вигуками вітають обраницю бога; завзято витинають флейти, барабани б’ють так, немовби то вперіщив град.
Та ось замовкають співи, музика й молитви жерців, настає могильна тиша. Чотири жерці піднімають дівчину вгору і з розмаху кидають її в озеро. Зляканий крик жертви пронизує повітря, потім чути глухий сплеск води. Бог дощу прийняв у своє царство нову, хтозна-котру вже наречену. Вслід за жертвою в озеро сиплеться дощ намиста, браслетів, скриньок, гребенів, шпильок, ваз і керамічних мисок з красивими орнаментами…