Рекламне бюро пана Кочека
- Автор: Тевекелян Варткес Арутюнович
- Год: 1969
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Карл Скрипченко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Рекламне бюро пана Кочека». Краткое содержание книги:
Чабан і пекар, наборщик і боєць загону ЧОП, студент Інституту народів Сходу і партійний працівник, співробітник радянського повпредства в Ірані і директор великого текстильного комбінату… Багата на події біографія згодом дала матеріал для творчості письменника.
Перші романи В. А. Тевекеляна «Життя як воно є» і «Життя починається знову» побачили світ 1950 року.
Значним творчим доробком письменника стали книги «Граніт не плавиться» (1962) та «За Москвою-рікою» (1966).
У своєму новому романі «Рекламне бюро пана Кочека» (1967) Тевекелян відтворив подвиг молодих радянських розвідників-антифашистів, які чотирнадцять довгих років жили і працювали за кордоном, гуртуючи навколо себе бійців проти фашизму.
У книзі намальовано яскраву картину міжнародного життя напередодні другої світової війни.
У ці дні сталася ще одна цікава подія у Василевому житті. Викладачка німецької мови Катрін Хігель з певного часу почала виявляти неабиякий інтерес до містера Кочека. Вона кокетувала з ним, а якось після уроку спитала:
— Скажіть, містеру Кочеку, невже ви ніколи не розважаєтесь?
— Що ви маєте на увазі?
— Ну… вечірки в інтимному колі, де можна трохи випити, потанцювати, повеселитися, навіть позалицятися…
— Ви ж знаєте, я одружений.
— Хіба гріх зрідка зустрітися з іншою жінкою, трохи струснутися? Кажуть, дружина, хоч яка вона вродлива; з часом набридає!..
— Поки що я цього не відчуваю.
Учителька не вгамувалась і після такої сухої відповіді.
— Можна вам поставити ще одне нескромне запитання?
— Будь ласка!..
— Я вам подобаюсь хоч трошечки?
— Ви чудова вчителька.
— І це все? Боже мій! Багато мужчин вважають, що я дуже принадна. Я жила з чоловіком недовго — тож зберегла не тільки фігуру, але й темперамент. А втім, можу познайомити вас із своєю двоюрідною сестрою, їй тільки сімнадцять років, і вона така гарненька…
— Ви дуже люб'язні, фрау Хігель, однак я не зможу скористатися з вашої пропозиції. Я належу до категорії тих нудних чоловіків, які не зраджують своїх жінок. Може, це смішно, старомодно, але тут уже нічого не вдієш! — Василь промовив усе це м'яко, навіть дружньо і провів учительку, як завжди, аж до дверей.
А через півтора місяця заплатив їй до кінця року і сказав, що більше не потребує її послуг. Так в оточенні Василя стало на одного агента гестапо менше.
Настав день сьомого листопада — дороге свято для кожної радянської людини, де б вона не була. Василь і Ліза уявляли собі святкову Москву. З усіх її кінців сходяться до заводів, фабрик, установ і вузів трудящі, студенти, щоб узяти участь у демонстрації. О дев'ятій годині на трибуну Мавзолею Леніна піднімуться керівники партії та уряду, пролунають звуки фанфар, і на Красній площі почнеться військовий парад. На вулицях — музика, танці, веселощі. А тут вони не можуть не тільки якось відзначити своє свято, але бояться і взнаки подати, що воно має для них якесь значення… Прокинулися вони вдосвіта і не зводили очей із стрілки годинника. Думкою вони були там — у Москві. Ось зараз, за п'ятнадцять дев'ята, припинився доступ до трибун на Красній площі, і на короткий час запанувала тиша. Їм чулися оплески — це на трибунах зустрічають керівників партії та уряду, що піднімаються на Мавзолей. Війська вже вишикувано. Б'ють кремлівські куранти — дев'ята година. Горністи дають сигнал — слухайте всі! Із Спаських воріт Кремля виїжджає на коні Ворошилов. Він приймає парад… Потім — коротка промова, поздоровлення зі святом і артилерійський салют. Святково й урочисто сьогодні на Красній площі… А вони… єдине, що вони могли зробити ради свята, це одягтися по-святковому, поїхати в центр Берліна і там пішки пройтися по Унтер-ден-Лінден, в думці одсалютувавши червоному прапору із серпом і молотом, який майорів над будинком радянського посольства.
Повільно походжаючи на протилежному боці вулиці, вони побачили, як радянські громадяни, що жили в Берліні, заходили в посольство — взяти участь у мітингу, присвяченому сімнадцятим роковинам Великого Жовтня.
Василь і Ліза заздрили кожному, хто вільно, без ніякого побоювання відчиняв масивні парадні двері посольства. Раптом Василь побачив на очах у Лізи сльози.
— Нам тільки того й бракувало, щоб гестапо помітило, як ти рюмсаєш тут, навпроти радянського посольства! — прошепотів він, стискаючи їй руку.
У відповідь Ліза показала очима на гостей посольства і прошепотіла:
— Які вони щасливі!
У ці дні почали надходити тривожні вісті з різних джерел. Фрау Браун, коли вони знову зустрілися з Лізою, сповістила: є точні відомості, що фюрер дав згоду Муссоліні підтримати його у війні Італії проти Абіссінії. Більше того — за трьома іншими джерелами стало відомо, що в Рим недавно їздив прем'єр-міністр Франції Лаваль, який заявив дуче, що французький уряд не перешкоджатиме загарбанню Абіссінії. В іноземному відділі партії націонал-соціалістів, твердила Браун, питання про напад Італії на Абіссінію вважають вирішеним.
Через день до Василя зайшов оберштурмбанфюрер Лемке і теж сказав, що незабаром, очевидно, почнеться війна між Італією та Абіссінією…
— Наш фюрер, щоб підтримати бойовий дух італійчиків, надіслав їм три ешелони зброї і подарував Беніто Муссоліні ескадрилью винищувачів. Кажуть, італійцям довелося гарненько потрусити гаманці, щоб схилити на свою користь громадську думку Франції. Немовби на підкуп політичних діячів Франції, депутатів парламенту і впливових журналістів вони потратили кругленьку суму, що перевищує сто тридцять мільйонів франків. Ось де можна було б заробити! — аж захлинався від захоплення Отто Лемке.