Янголи, що підкрадаються
- Автор: Шевченко Наталья
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Нора-Друк
- ISBN: 966-8321-96-0
- Жанр: Маньяки
Электронная книга - «Янголи, що підкрадаються». Краткое содержание книги:
Відома письменниця Наталка Очкур змінює прізвище, а також випробовує сили в іншому жанрі: на розсуд читача виноситься психологічна драма з елементами детективу, яка 2005 року посіла почесне місце в десятці кращих романів Всеукраїнського літературного конкурсу «Коронація слова».
— Мамо, чому в мене чітке враження, що ти мене обманюєш?
Агнеса гмикнула у відповідь щось невиразне. Хай там як, а її син не піде битим шляхом батька, шляхом гріха… У неї в невістках хвойди не буде! А те, що ця, зеленоока, — потіпака, це й до ворожки не ходи. Скільки вже вона їх перебачила, цих блудниць, за Юхима — то лише пан Біг відає! Та й Любко теж славний хлоп, нічого сказати! Першу жінку покинув, добре, хоч дітей не наробив, а потім приїхав, і ті два дні, до аварії, тільки й мови було: «А Дана те, а Дана се, а як я її кохаю, та як я без неї не можу!» Гріх один! Може без неї, і буде, нікуди не дінеться! Агнеса справді дзвонила до Києва по тих телефонах, що залишив Любко, і на одному з них відповіли, що Дана поїхала в Крим, бо стан у неї критичний. Говорив літній чоловік, швидше навіть дідусь, і в його голосі звучав біль, та Агнесу це не зворушило. Вона завжди плювала на всіх, поглинута лише власним болем.
Любко все ще дивився на неї, чекаючи чогось більш інформативного, аніж обурене рохкання, коли зненацька задзвонив «відключений» телефон. Мати було метнулась до апарату, та син так зиркнув на неї, що вона вклякла на місці. Ввімкнувся автовідповідач, а після звукового сигналу заговорила Дана.
— Це знову я. Вибачте, пані Агнесо, я пам’ятаю, що ви заборонили мені з’являтися, та я подумала… може, ви… вам буде цікаво… річ у тім, що я вагітна. Два місяці термін. І це точно дитина Любка. Ви мені, мабуть, не повірите, але ваш син у мене… ну, та пусте. Якщо ви раптом захочете зі мною зв’язатися, я ще тиждень буду в санаторії «Бриз». Це Партеніт, велика Алушта, телефон два-п’ять-сімнадцять. Код десь має бути в довіднику. Я… чекатиму.
Тиша, що запала в кімнаті після того, як Неждана дала відбій, була такою важкою, що могла б роздушити слона, як муху. Любко двічі роззявляв рота, аби щось сказати, а коли йому нарешті вдалося це зробити, промовляв стримано і дуже, дуже спокійно, бо боявся, що одна фальшива нота, одне невірно обране слово, і він зірветься. І, цілком можливо, зверне шию рідній матері.
— Ну то як, мамо? Цікаво тобі чи ні? Ти ось бабцею скоро станеш, ну, не те, щоби зовсім скоро, не завтра, та менше з тим. Я не чую тебе, мамо. То цікаво чи як? Бо мені дуже кортить знати, якого дідька ти це робиш!
Агнеса схопилася за голову; очі, колір яких Дана так і не розрізнила, виявилися світло-карими, гнівно заблищали.
— От же курва, пся крев! Як же я забула вимкнути телефон?! Я ж веліла їй не дзвонити!
— То вона була тут? Була… я знав це. Я в ній не сумнівався. Та не переживай, що вона не послухала тебе. Дана взагалі така неслухняна, — Любко ледь ворушив занімілим ротом. — Хіба я не казав це… вам, пані?
— Синку, я ж для тебе старалася! Від цих шльондр з очами хтивих кішок саме горе!
— Тепер зрозуміло, чому тебе батько покинув!
Агнеса розмахнулася і вліпила сину такий ляпас, що аж луна хатою пішла.
— Геть із мого життя! Ти… ти такий самий, як він!
Любомир згадав очі змученого, помираючого батька і ту любов, яка сяяла в них при згадці Лади та Домініки і згасла пізніше за життя.
— Я дуже на це сподіваюся.
Він важко підвівся з канапи, дошкутильгав до телефону, і вже зібрався натискати повтор запису, щоби освіжити в пам’яті номер санаторію, але передумав. Натомість набрав телефон служби замовлення авіаквитків.
— Пане, куди летимо? — спитала його цокотушка на тому кінці дроту. Мати не зводила з Любка свинцевого погляду, немов сподіваючись, що він дасть відбій.
— До Сімферополя.
— На коли беремо квитки?
— На вчора.
Чотири години в дорозі — дві у небі, ще дві — на землі, і він побачив її. У санаторії, куди він примчав, геть змилений, мов загнаний кінь, йому сказали, що пані Тиктор на пляжі. Він кинувся туди й помітив її здалеку, одразу — та і як її можна було не помітити? Чоловіки озиралися й ціпеніли, коли вона в білосніжному купальнику, що аж сяяв на засмаглій шкірі, і в прозорій хустинці, недбало пов’язаній на стегнах, босоніж ішла дрібною рінню. Яскраво-руде волосся палало, як смолоскип, під пекучим промінням південного сонця, а хвилі, мов галантні кавалери, з плюскотом кидались їй під ноги. Дана дійшла до пірсу — на ньому було порожньо, бо шторм міцнішав із кожною хвилиною, і простягнула руки, немов заклинаючи стихію. Вітер тріпав її вогняне волосся, і Любко навіть звідси бачив, як ворушаться її вуста — вона щось шепотіла. Простягнуті руки безсило опали, а потім Дана заходилася заламувати їх, і один Бог знає, як їй це вдалося, та у цьому вельми театральному жесті ніхто не помітив би й краплі награності чи фальшу. Мабуть, так вийшло тому, що вона не думала про те, як виглядатимуть її рухи збоку. Вся її постава була втіленням скорботи, і те, що її серце розбите, відкривалося без будь-яких слів; це був плач Ярославни — якщо тільки можна уявити собі Ярославну на пірсі, і серце в Любка зайшлося від болю. Вона думає, що він помер. Вона оплакує його. Жадана моя дівчинко, зіронько моя… Він кликав її подумки, та вона почула. І озирнулась.