Янголи, що підкрадаються
- Автор: Шевченко Наталья
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Нора-Друк
- ISBN: 966-8321-96-0
- Жанр: Маньяки
Электронная книга - «Янголи, що підкрадаються». Краткое содержание книги:
Відома письменниця Наталка Очкур змінює прізвище, а також випробовує сили в іншому жанрі: на розсуд читача виноситься психологічна драма з елементами детективу, яка 2005 року посіла почесне місце в десятці кращих романів Всеукраїнського літературного конкурсу «Коронація слова».
Вона завжди ненавиділа цю фразу. Думала, дурне сентиментальне перебільшення. Та і як це можливо — розбити серце? Хіба воно фаянсове? Скляне?
І хто після цього дурепа? Вочевидь не та жінка, що вигадала цю фразу. Дана чомусь не сумнівалася, що то була саме жінка.
То де ж ви є, янголи з тихою ходою?
За плечима у неї щось зашурхотіло, і Дана озирнулася, відразу ж вилаявши себе останніми словами. Ні, це не накрохмалені янгольські крила, смішна ідіотко, це море бавиться камінцями, це шелест хвиль, які виплескуються на берег, і більш нічого…
А може, наважитись? І все ж зробити те, про що вона думає щодня, щохвилини?
Треба лише дочекатися ночі, бо вдень із доброго дива хтось ще кинеться її рятувати.
Навряд чи, звісно, якщо заплисти досить далеко, проте ризикувати не слід.
Інша річ — коли смеркнеться. Південні ночі для цього надаються — короткі, але густі, забарвлені зорями та місячною доріжкою на воді. І, що найголовніше, майже безлюдні — закохані парочки на березі, яким ні до кого і ні до чого немає діла, в рахунок не беруться.
Курортні романи… швидкоплинні, як ніч.
Щоправда, її перша ніч тут видалася непогідною і дуже довгою. Цілий день ішов дощ, а надвечір ще й вітер здійнявся. Хмари, немов кудлаті потворні чудовиська, насувалися на червонястий місяць, то ковтаючи його, то вивергаючи шматками зі своїх чорних нутрощів. Море, поважне й сердите, виблискувало в темряві, мов величезна чорнильна пляма, хвилювалося і обурено щось шепотіло. Воно зробилося незворушним лише на світанку, рівним, як заправлена доброю господинею ковдра, без жодної зморщечки, без складочки, без хвильки…
І Дана довго сміялася сама із себе — все виходило, як у анекдоті. Хотіла вени собі перерізати — боляче, збиралася втопитися — вода холодна.
Але нарешті їй стало начхати, яка надворі погода, а в морі вода. Турбувало лише одне: постійна ранкова нудота. До сніданку. Дана двічі підходила до кабінету місцевого гінеколога і відступала в останній момент. Вона не знала, чого боялася — чи того, що лікар підтвердить її вагітність, і тоді з’явиться вагома причина жити, чи того, що він скаже «ні», і для неї точно все закінчиться. Та сьогодні… тобто завтра, вже завтра, в день народження тітки Олени, вона все-таки зайде в той кабінет.
— Мамо, я тобі не вірю. Не може бути, щоб Дана не давалася чути.
— Все може бути. Ти подивись на себе — що, красень великий? Світ на тобі клином зійшовся? Чого їй озиватися? Чого пертися сюди аж зі столиці? Сам мовив — вона дівка гарна, навіть дуже… Десь знайшла собі іншу втіху. Кажу, не було її тут! І дай мені спокій!
Любко зітхнув. Його щойно виписали з лікарні, де він перебував сорок днів, три чверті з яких — у стані коми. Він усе ще погано рухався, перебиті ноги пекельно боліли на погоду, а знаменита львівська вологість лише додавала страждань, зате рани на скронях та чолі майже загоїлися, щоправда, лишивши по собі потворні шрами… Але найголовніше — він вижив. Один-єдиний з-поміж восьми осіб, він сидів біля відкритого вікна, і його просто викинуло з машини, досвідчені даішники потім дивувалися і згадували сорочку, в якій народився поет. Від сильного удару він знепритомнів, отримав струс мозку, зламав кілька ребер, та найголовніше було в тому, що він вижив. Тебе, хлопче, мабуть, хтось висмикнув із тієї маршрутки, сказав один інспектор ДАІ, мудра й допитлива людина, що допиталася-таки, яким чином за кермом бензовоза опинився п’яний водій. Любко кивав, згоджуючись, і, приходячи до тями, щомиті чекав, коли з’явиться його кохана. Дні йшли за днями, а Дани не було.
— Ти дзвонила їй?
— Та певно. Разів зо три, не менше.
— І що вона?
— А її немає в місті. На курорт поїхала!
— На курорт?!
— Авжеж. Засмагати. А чому ти дивуєшся?
— Мамо, — ніжно промовив Любко, — а дай-но мені телефон, я зараз сам її наберу.
— Відключений. За несплату.
— То візьми гроші й заплати. А поки що принеси мобільний — я з нього подзвоню.
— Він був із тобою в день аварії. У штанях. Усе ще хочеш побачити той брусок?