Радіоп'єси

Однак чому я говорю про цих людей? Я ж їх не знаю. І більшість пасажирів на кораблі — чужинці, їхні обличчя позначені штемпелями переходу багатьох кордонів. Вони прибули сюди з усього світу. І, все ж таки, я їх знаю.

Бо це — усе ті ж потерпілі кораблетрощ, які на островах шукають притулку.

Дехто може мені заперечити: вони прибувають на білому, обвішаному барвистими вимпелами кораблі; у їхніх руках — великі, повні валізи; у них непокриті голови, на шиях — різнобарвні хустки, які майорять на вітрі, а на ногах — легкі сандалі. Та я заперечу: з їхнього вигляду не помітиш, що вони вже знесилені, та, коли ніхто на них не дивитиметься, вони опустяться на березі на коліна, щоб, заплющивши очі, дякувати Богові за свій чудесний рятунок.

Ніхто з них не знає про острів, який вони вважають шматком землі вищого ладу; вони оглядаються на континент, на цю сіру смужку, приклеєну до горизонту, від якої врятувалися втечею, і дякують Богові за те, що він поклав поміж ними і суходолом море. З квитком і паспортом у кишені, з малими чи великими грішми на найближчий час, вони досягають своєї мети, переповнені недовірою до таких, як вони самі. Тому ніхто ні з ким не говорить. Але згодом це має змінитися — у «прийдешньому часі», як вони думають. Тоді вони перебуватимуть тут, розсіяні по всьому острову, і намагатимуться розпочати нове життя. І прийде час[12].

Пізніше — значно пізніше — кожен із них дізнається, що корабель, який прибуває опівдні, має рушати далі. Він затримується в порту лише на годину й виходить, окреслюючи велику дугу, у море. І хто б лише міг подумати! Так далеко ніхто не пливе. Другий острів, до якого причалює корабель, значно менший. Там не ростуть фіги та виноград. Острів скелястий, і ви могли б полічити брунатні висохлі жмутки трави, які відважуються там прорости. Однак робити цього не варто. Ліпше зупинитися поглядом на високих міцних кактусах з їхніми колючками, завдовжки з палець, які заступають землю супроти неба.