Любовні елегії. Мистецтво кохання. Скорботні елегії

   Пір’ям — птаха нічна — тіло прибравши старе. Так я гадаю, та й чутка така, що мовби подвійні    В неї зіниці, а в них — хижий подвійний огонь. Може дідів вона й прадідів теж із могил викликати,    Може химерами слів твердь розбивати земну. Й це ще не все: завзялась на шлюби вона доброчесні — [20]   А красномовності тут, пакісній, не позичать! Випадок свідком зробив і мене: через двері подвійні    Я ненароком почув, як вона мову вела: «Вчора щасливець один закохавсь, моя радосте, в тебе —    Ні на хвилину, кажу, з тебе не зводив очей. Це ж і не диво: вродою ти не уступиш ні óдній,    От лише вроді — гай-гай! — рівний потрібен убір! Хочу, щоб щастя твоє було твоїй вроді до пари:    Будеш багатою ти — вбогість мені не страшна. Вадила досі тобі неприязна Марсова зірка, [30]   Марс відійшов, а тому — вже під Венерою ти. Щастя одразу ж чекай: поглянь, багатий коханець    Прагне тебе, й чого брак — рад він те дати тобі. Він ще й з обличчя рівня тобі; якщо б купувати    Не намірявся тебе — варто б самого купить». Та зарум’янилась. Гарний той стид (рум’яне — по білім) —    Вдаваний; справжній, однак, часто на шкоду іде. «Очка потупивши, ти не дармуй — розмірковуй при тому,    Скільки б міг дати тобі кожен з свого гаманця. Може, за Тація{30} ще, сабінянка й не помишляла, [40]   Строга жона, щоб її потай кохав не один. Нині — десь в інших краях до зброї Марс закликає,    В нас, містом сина{31} свого, — мати Венера рядить. Бавляться — гарні; цнотлива — це та, яку й не просили,    Тож, коли ти не з тупих, — мужа вистежуй сама! Спершу — зморшки розгладь, чоло гладеньким хай буде:    Через ті зморшки, бува, діло все йде шкереберть. Луком своїх женихів Пенелопа на міць вивіряла —    Хто на що здатний, а лук — з рога твердого, зауваж. Неспостережно спливає-летить баламутка-година, [50]   Рік поспішає, стрімкий, коней пустивши учвал. Мідь у роботі блищить, убір — на те, щоб носити,    Дім, де ніхто не живе, в плісняві скніє гидкій. Врода, якщо не пасе її хтось, — старіється, в’яне,    Мало їй лиш одного, мало їй двох, щоб цвіла! З повного вхопиш собі — то певніше й заздрості менше;    Вовк бере здобич собі серед численних овець. Ну а поет твій, крім віршів нових, тебе чим обдарує?    А залицяльник-багач — той не скупий на дари. Сам бог співців{32}, у плащі золотім, б’є у струни співзвучні [60]   Ліри, й та ліра його — золотом сяє уся. Щедрого, любко, вважай, обдарованішим від Гомера,     Бо дарувати, повір, — теж неабиякий дар. Також не гребуй і тим, хто за гроші придбав собі волю:    Крейдою знак{33} на нозі — це не така вже ганьба. Та не зловись на зображення предків закопчені, з воску, —    Прадідів славних собі, вбогий коханцю, бери! Вже коли красень такий, то нічка — без подарунку?..    Бідний?.. До друга свого хай по підмогу спішить! Не набивай лиш ціни, поки сіті іще напинаєш: [70]   Може втекти дичина; зловиш — тоді вже гнуздай! Варто вдавати жагу: хай вірить, що гинеш без нього,    Тільки гляди, щоб любов не без віддяки була. Рідко годися на ніч: „Голова болить“, — можна збрехати,    Можна й Ісіду згадать — лиш би відмовка була. Іноді все ж допускай, щоб чекання звичним не стало,    Щоб від постійного „ні“ не охолола любов. Двері — глухі до благань, для дарів — хай будуть гостинні,    Хто вже з тобою, нехай чує суперника плач. Скривдила — гнівайсь на нього сама, мовби ти була в кривді: [80]   Кривдою — кривду його, губки надувши, розвій. От тільки гніву свого на довго ти не розтягуй:    Довго триватиме він — може в злобý перейти. Ще ж, коли треба, очка сльозу хай уміють пускати,    І неабияк, а так — щічки щоб мокрі були. А баламутиш когось — ламати присягу не бійся:    З волі Венери — й боги будуть глухими до скарг. Хитру служницю й раба ти маєш привчити до того,    Аби шептали йому, що тобі краще купить. Дещо й для себе хай просять вони: з багатьох по крихтині — [90]   Й так, до зернини зерно, — з часом постане гора. Мати, сестра, годувальниця хай оббирають коханця:    Більше тягтиметься рук — швидше горі тій рости. А як не зможеш уже в інший спосіб дарів вимагати, —    Чимось смачним нагадай про уродини свої. Дбай, щоб кохав, але не дрімав — суперник хай буде:    Без суперечок любов палу не має свого. В спальні — хай іншого бачить сліди, куди лиш не гляне,    Як і на шийці твоїй — від поцілунків палких; Ще ж, особливо, — від інших дари. А ти їх не маєш? — [100]   То на дорозі Святій{34} можеш придбати будь-що. Виманиш вдосталь — скажи, щоб геть усього не збувався.    Дещо — позич, та не з тим, щоб віддавати колись. Наміри — в мові солодкій ховай, лестú, щоб нашкодить:    Меду солодкість, бува, вбивчу отруту таїть. Матимеш те на умі, чим, бувала, з тобою ділюся,    Й тих настанов, що даю, з вітром не пустиш, то, вір, — Поки життя, будеш вдячна мені, а вмру — побажаєш,    Щоб не гнітила земля тлінного праху мого». Ще щось казала, та тут мене зрадила тінь моя власна, — [110]   Так і свербіла рука — ледь я не вирвав старій Пасем рідкої її сивини і понабрякалих    Від перепою очей, ледь не подряпав їй лиць. Хай же боги тобі старість пошлють неприхисну, убогу,    Шереги зим і жагу, що й не вгасити нічим!