Любовні елегії. Мистецтво кохання. Скорботні елегії

   Лиш одхили їх, кажу, — якось проскочу бочком. Гарно до того довга любов мене достосувала:    Звівся на скіпочку я — вже не людина, а тінь. Як обійти охорону тихцем — любов напоумить    І на безпечні стежки стопи скерує мої. Ночі, було, я лякавсь: безтілесні снували примари, [10]   Хто в темноту ступав крок — мав за сміливця його. Та засміявсь Купідон, а з ним — його матінка ніжна:    «Буде, — додав жартома, — й з тебе сміливець такий!» Тут мене й стріла любов — не боюсь ані тіней крилатих,    Ні навперейми вночі хижо простягнених рук. Страх мій — це ти! Лиш тобі догоджаю, стороже-лежню:    Щоб спопелити мене — блискавка в тебе в руках. Глянь, а щоб глянути міг, відсунь же засув той клятий:    Бач, уже мокрий поріг — так я наплакався тут! Не пам’ятаєш, як, голий, чекаючи різки, тремтів ти, — [20]   Я ж твою паню просив, щоб не карала тебе. Так-ото сплачують борг?.. Така-то за послугу вдячність?    На щиросердне добро не відгукнутись добром? Не залишайсь у боргу! А вдячному — й дяка жадана;    Ніч мов на крилах летить — засув на дверях одсунь! Засув одсунь!.. Той ланцюг з себе скинути я тобі зичу,    Й щоб не як раб увесь час воду невольничу пив. Ти ж, до прохань глухий, ти сам, як той засув, — з заліза!..    Двері німують важкі, мовби їх зціпив мороз. Брами, засуви ті — рятунок містам, що в облозі, [30]   А коли мир довкруги, хто тобі збройно грозить? Як би ти ворога стрів, коли так зустрічаєш коханця?..    Ніч мов на крилах летить — засув на дверях одсунь! Не з вояками сюди, не оружно стою на порозі —    Сам я, а втім, і не сам: гнівний Амур при мені. Й навіть коли б я хотів, мені його вже не позбутись, —    Легше б із тілом своїм я розпрощатися міг. Отже, зі мною Амур, зі мною віночок, що з вогких    Кучерів зсунувсь, а ще — лагідний Вакх у душі. Хто ж би то зброї тієї лякавсь, не йшов їй назустріч? [40]   Ніч мов на крилах летить — засув на дверях одсунь! Мов і не чуєш… Чи сон (сконав би ти в ньому!) розносить,    Слух оминаючи твій, з вітром коханця слова? А пам’ятаєш, колись, як я прокрадався повз тебе,    Ти не дрімав, хоч зірки північ вістили глуху. Може, й не сам, а при любці своїй цю ніч ти проводиш, —    От і зрівняймо тепер — долю твою і мою!.. Щастя таке б мені — й ланцюгом тим не погордив би.    Ніч мов на крилах летить — засув на дверях одсунь! Що це, причулось мені?.. Чи двері таки зарипіли?.. [50]   Скреготом засув мені знак довгожданий подав? Ні… То вітру порив налетів зненацька на двері!..    Горе! Надії мої з вітром розвіялись ген! Чи пам’ятаєш, Борею, як ти викрадав Орітію{18}? —    Вдар у ті двері глухі й нині потужним крилом! Тиша окутала Рим… У росяних намистинках    Ніч мов на крилах летить — засув на дверях одсунь! А не відсунеш — залізом, вогнем (зі мною — мій факел)    Двері долатиму ті — горді, глухі до благань! Ніч, і Вакх, і Амур терпеливості геть не навчають: [60]   Цноті — ніч кладе край; страхові — Вакх і Амур. Все перепробував я, але ти од дверей тих глухіший:    Як не просив, не грозив — наче горохом об мур. Ні, не прекрасної жінки поріг тобі сторожити б,    А при в’язничних тобі дверях недремно стоять! Ось уже росяну вісь поквапно жене Світлоносець{19},    Ось уже півень озвавсь — бідним до праці пора. Вже я тебе із хмурного чола знімаю, віночку, —    Біля жорстоких дверей аж до світанку лежи! Тут і помітить тебе, на поріг уранці ступивши, [70]   Владарка; як я страждав — будеш їй свідком німим. Ну, будь здоров, охоронче! Тобі таких мук би, неробо,    Що до коханої в дім не пропустив. Будь здоров! Будьте здорові й ви, дубові одвірки, пороги    Й двері, що з нелюдом тим — вартівником — заодно!