Любовні елегії. Мистецтво кохання. Скорботні елегії

Спека була. Серединну вже день завершив годину.    Геть розморило й мене — я на постелі приліг. Крізь половинку віконниці, що притулялась нещільно,    Світло цідилось лишень, мов у гайку між гіллям. Сутінь такою бува, як її ще підсвічує сонце,    Й досвіток, що на межі: вже він не ніч, ще не день. Світло неясне таке, напівтінь, соромливим на руку:    Милого захистку тут цнота шукає тремка. Бачу, Корінна ввійшла… Розпущена туніка вільно, [10]   Вільно й волосся витке наче спливало з рамен. Так-от у спальний покій, було, входила Семіраміда{16},    Так — і Лаїда{17}, що в ній стільки кохалось мужів. Туніку з неї я зняв, хоч, прозора, й не заважала, —    Все ж, аби зняти її, трохи таки поборовсь, Трохи, бо в тій боротьбі лиш я жадав перемоги,    Хто на поразку пристав — легко долати таких. От і постала вона, вже оголена, переді мною —    Мов бездоганна різьба — жодної вади ніде. Бачив усе я, торкавсь усього — і плечі, й рамена, [20]   Й перса пружні, що, здалось, так і тяглись до долонь. Як же полого од них, високих, живіт округлявся!    Як понад стегна гладкі плавно підносився стан! Та хіба все опишу?.. А все було захвату гідне!    От я її й пригорнув, голу, до тіла свого. Інше — знатиме всяк… Спітнілі, поснули ми побіч.    Тільки б частіше мене полудень тішив такий!