Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна

— Зупинися та посигналь.

Я зупинився, натиснув на клаксон — і через кілька секунд, заскрипівши великими завісами, ворота відчинилися всередину.

— Давай, заїжджай, — сказав Рендом. — Там безпечно.

Заїхавши, я побачив ліворуч од себе три заправні колонки компанії «Ессо»[15], з бульбастими логотипами на вершечках, а за ними — невеличку будівлю, одну з тих, які помічав незліченну кількість разів за звичайних обставин. Під'їхавши до колонки, пригальмував.

Із будівлі вийшов чоловік п'яти футів заввишки і неймовірно широкий. Мав носа у формі полуниці, а плечі сягали близько ярда завширшки.

— Що бажаєте? — поцікавився він. — Вас заправити?

Я кивнув. І уточнив:

— Вісімдесят сьомий[16].

— Під'їдьте трохи ближче, — попросив заправник.

Підігнавши авто ближче, я запитав у Рендома:

— А мої гроші тут підійдуть?

— Ти спочатку на них подивися, — порадив Рендом. Я дістав гаманець. Він був туго набитий оранжевими і жовтими банкнотами. Римські цифри в кутиках, а після цифр — літери «Д. К.».

Рендом вишкірився, побачивши, як вивчаю дивні паперові знаки.

— От бачиш, я про все подбав, — мовив він.

— Молодчина. До речі, я б уже чогось поїв...

Покрутивши головами, ми в іншому місці побачили зображення чоловіка, який пропонував курку, смажену по-кентуккійському. Він позирав на нас з великого рекламного щита.

Ніс Полуницею шаркнув ногою по землі, розрівнюючи горбик, повісив шланг, підійшов до нас ближче і назвав ціну:

— Вісім драхм королів.

Я дістав оранжеву купюру, на якій було написано «V Д. К.», та ще три — з написом «І Д. К.» і простягнув йому.

— Дякую, — сказав заправник, запихаючи гроші в кишеню. — Перевірити масло і воду?

— Так.

Він долив мені трохи води, сказав, що масло в нормі, а потім обривком брудної ганчірки протер лобове скло. Помахавши нам рукою, пішов до своєї халупи.

Доїхавши до міста Кенні-Рой, ми купили чималеньку коробочку з написом «Стегенця ящірок, засмажені по-кентуккійськи» і барильце слабенького, зі солонуватим присмаком пива.

Потім ми помились у флігелі, посигналили перед воротами і дочекалися, поки вийшов чолов'яга з алебардою на правому плечі та відчинив нам ворота.

Знову виїхали на дорогу.

Перед нами раптом вискочив тиранозавр, на секунду зупинився, тоді пішов далі своєю дорогою, ліворуч од нас. Угорі над нами пролетіло троє птеродактилів.

— Не бажаю відмовлятися від неба Амбера, — проказав Рендом. Не знаю, що він хотів цим висловити, але, про всяк випадок, у відповідь я щось мугикнув.

— І все-таки страшно робити все нараз, — продовжував мій брат. — Нас можуть розірвати на шматки.

— Можуть, — погодивсь я.

— Але з іншого боку, не люблю це місце.

Я тільки мовчки кивнув. Ми їхали далі, поки кремнієва долина нарешті не перейшла у голі скелі, які височіли обабіч від нас.

— А зараз ти що робиш? — наважився запитати я.

— А зараз, коли небо у нас уже є, намагаюся пристосувати землю, — відповів Рендом.

І кам'яна поверхня під нашими колесами почала перетворюватися на камені. З-поміж них прозирала гола чорна земля. Через деякий час землі стало більше, каміння, навпаки, поменшало. Нарешті я почав помічати проблиски зелені. Спочатку — жмутики трави, розкидані то тут, то там. Але це був надзвичайно яскравий відтінок зеленого. На Землі, яку я пам'ятав, навряд чи щось мало такий колір.

Невдовзі цієї трави стало дуже багато.

Трохи згодом почалися дерева, поодиноко розкидані вздовж нашого шляху.

А потім був ліс.

Але який ліс!

Я ще в житті не бачив отаких дерев — могутніх, сповнених величі, насичено-зеленої барви із золотавим відтінком. Вони височіли над нами, тягнулися до неба. То були неймовірного розміру сосни, клени, дуби, інші породи, чиїх назв я й не знав. Трохи відчинив вікно, і в салон увірвався легкий, невимовно ароматний вітерець. Кілька разів із насолодою вдихнувши запах лісу, я опустив скло повністю й назад його вже не підіймав.

— Арденський ліс, — мовив той, хто був моїм братом, і я знав, що це правда. Я любив Рендома й водночас заздрив йому за його мудрість і знання.

— Брате, — сказав я, — ти все робиш добре. Навіть краще, ніж я сподівався. Дякую тобі!

Скидалося на те, що його здивувало моє зізнання. Так, ніби він ніколи не чув од родичів жодного доброго слова.

— Стараюсь як можу, — сказав Рендом. — І даю тобі слово, що й надалі старатимусь... От подивися! Ми маємо небо, маємо ліс! Аж не віриться, що це можливо! Позаду залишилося пів дороги, і поки що нас не тривожили серйозні клопоти. Гадаю, нам дуже пощастило. Ти даси мені регентство?

— Дам, — відповів йому я, навіть не знаючи, на що погоджуюсь. І сказав собі: якщо це буде в моїй владі, — неодмінно дам.

Він кивнув і підсумував:

— Отже, між нами все гаразд.

Рендом, наскільки я міг пригадати, завжди мав схильність до всіляких небезпечних штук і був затятим бунтарем. Я знав, колись наші батьки намагалися навчити його розуму, але без особливого успіху. Згадавши це, раптом усвідомив, що в мене з ним — одні й ті самі батьки, на відміну від Еріка, Каїна, Блейза та Флори з Фіоною. Можливо, й ще від когось, але достеменно я цього не знав.